| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Політика військового комунізму |
||
|
Війна відрізала Україну, Сибір, Урал, Кавказ. Ці райони давали 90% добувається в країні кам'яного вугілля, майже всю нафту, 85% залізної руди, 70% сталі, весь бавовна. У руках Радянської держави залишався тільки центральний район, правда, район, найбільш наси-щенний фабриками і заводами, але тут не було палива і сировини для цих заводів. Почалася розруха. Вона проявлялася у катастрофічному скороченні промислового про-виробництва. У 1920 р. було отримано в 8 разів менше промислової продукції, ніж у 1913 р. Вироб-тивність праці, тобто середня кількість продукції на робітника, впала в 4 із зайвим рази. А це означає, що відбувалося не тільки кількісне, але і якісне зміна - від ма-шин поверталися до ручної праці. Однією з головних труднощів було становище з паливом. Головні вугільні та нафтові райони, Донбас і Кавказ, були відрізані, тому довелося перемикатися на дрова і торф. Для населення була введена дров'яна повинність: кожен працездатний людина повинна була за півмісяця заготовити 2 кубічних сажні, 16 кубометрів. До лісах в спішному порядку проводилися залізні дороги. Але дрова і торф придатні не для всякого виробництва. На торфі не можна плавити метал. У 1920 р. виплавка чавуну склала тільки 2,4% довоєнного рівня. Без металу і палива не могло діяти машинобудування. Більшість машинобудівної заводів було закрито, в останніх діяли тільки окремі цехи, в яких техніка переважно ремонтувалася, Бавовняні фабрики припинили роботу, бо не було бавовни. У вкрай важкому положенні знаходився транспорт. Громадянська війна йшла в основному вздовж доріг. По залізницях йшли військові ешелони, а бронепоїзда були одним з традиційну бойових засобів. Але війна руйнує. З 70 тис. верст залізниць європей-кою Росії тільки 15 тис. залишалися невирішеними, 60% паровозів вийшло з ладу. Природно, точні графіки та розкладу не дотримувалися. Нерідко поїзд зупинявся і пасажири виходили заготовляти паливо для паровоза - ламали навколишні паркани та сараї. Особливо суттєвою стороною розрухи було те, що питома вага великої, фабрично-заводської промисловості скорочувався: ці підприємства не могли діяти без налагоджений-них зв'язків, без регулярного надходження палива і сировини. І в міру того, як вони припиняли роботу, все більш преобладавшими ставали дрібні, дрібнотоварне, кустарні і напівкустарні закладу. Очевидно, головним завданням в цих умовах стала мобілізація всіх ресурсів, що залишилися на потреби оборони. Це і стало головною метою політики військового комунізму. Але оскільки в умовах розрухи перестали діяти економічні регулятори господарського життя - гроші, ринок, прибуток, матеріальна зацікавленість - їх доводилося замінювати прин-ждения, заходами адміністративного, а не економічного порядку. Тому політика воєнного комунізму означала військову диктатуру з широким застосуванням примусових заходів у господарстві. Однак слід застерегти, що ця вимушеність заходів становила лише одну сторону політики військового комунізму. Якщо в 1917 р. хліба в країні було ще достатньо, то до 1922 посівні площі скороти-лись більш, ніж удвічі і значно впала врожайність. У порівнянні з передвоєнними роками урожай 1920-1921 рр.. зменшився майже втричі. Удвічі скоротилося поголів'я худоби. В результаті порушення товарообігу між містом і селом сільське господарство стало натуральним, тобто не виробляло товарної продукції. Отримати продовольство для міста тепер стало можливо тільки шляхом примусу. І донині викликає гострі суперечки питання про те: чи був військовий комунізм викликаний ре-альної необхідністю в умовах війни, розрухи і гострого дефіциту всіх ресурсів або ж він з'явився в результаті проходження марксистським догмам. На наш погляд мало місце, як перший так і другий. Найбільш радикальна частина правлячої партії (Н. І. Бухарін, Л. Д. Троцький) були схильні до якнайшвидшого руйнування товарно-грошових відносин, але їх думку являвшимися основами експлуатації. Економіка була ідіологізірована, що виражалося в анти ринковому курсі. Йшов прискорений-ве формування централізованої адміністративної системи регулювання економіки. Треба відзначити, що її створення почалося ще під час першої світової війни, але лише в 1918 році націоналізація банків, великої промисловості і зовнішньої торгівлі дозволили при-дати їй завершений вигляд. В основі цієї системи управління лежав ресурсно-розподільний принцип, відповідно до якого державні органи концентрували в своїх руках найважливіші виробничі ресурси: сировина, паливо, продовольство і розподіляли їх між усіма споживачами відповідно до ринкових пріоритетами. Фінансовий аспект відтворення вважали другорядним. Ключову роль в господарському керівництві грали відомства та установи, які за-нітрохи розподілом матеріальних ресурсів. Головною мірою військового комунізму в селі стала продрозкладка: селяни мали здавати все продовольство, за винятком необхідного для життя мінімуму, спочатку по твердій державною ціною, тобто за номінальну плату, а потім і зовсім безкоштовно. Правда, Наркомпрод в обмін на хліб іноді відправляв в село промислові товари, які вдавалося добути, але їх отримували не ті, хто здавав хліб: промтовари розподілялися переважно серед бідняків. Сама назва "продрозкладка" відображає суперечливість цього поняття: розгорталося кількість продовольства, яке треба було заготовити, тобто обсяг заготівель визначався й не наявністю товарних "надлишків" у селян, а державними потребами. Природно, для виконання свого завдання продовольчі органи були змушені забирати у селян не тільки "надлишки". Продрозверстка було введена з початку 1919р.: Безладний пошук "надлишків" продотря-дами були замінені плановою системою, при якій кількість хліба, яке було міні-мально необхідно для армії і для робітників, разверстивалі на сільські райони. Комбіди були розпущені, органами влади на селі знову стали сільські ради. Справа в тому, що комбіди, діяли в інтересах тільки бідняків і оголошували ворогами радянської влади не лише куркулів, а й середняків, направляючи каральні дії проти тих, хто виробляв хліб, руйнували їхні господарства, тоді як самі бідняки продовольства не вироб-дили, а тільки споживали. Правда, ради повинні були діяти за класовим принципом, але коли приходив час здавати «надлишки», спрацьовували зрівняльні рефлекси сільського сходу: замість того, щоб покласти весь тягар поборів на заможних селян, його розподіляли про- порціонально можливостям. Плани хлібозаготівель регулярно зривалися. У 1918 р., при комнезами, план заготівель був виконаний на 38%. У 1920 р. він був виконаний на 34%. Це і стало, мабуть, основний причи-ною ліквідації комнезамів. Однією з причин було «осереднячіваніе» села, яке стало результатом перераспре-ділення землі комбідами. Частка щодо великих господарств з посівами понад 8 десятин скоротилася з 9% в 1917 р. до 1,7% в 1920 р., а частка господарств з посівами до 4 десятин увеличи-лась з 58 до 86%. Дрібні господарства не тільки менше виробляли, а й самі споживали весь свій продукт, не проводячи надлишків. У них нічого було взяти. Таким чином, «осереднячіваніе» скорочувало приплив продовольства в місто. Торгівля продовольством була заборонена, тому що вона могла вестися лише в обхід розверстки: адже всю товарну продукцію треба було здати державі. Втім, заборонялася вона й тому, що вважалася найважливішою складовою частиною буржуазної економіки. У програмі партії 1919р. проголошувалася «заміна торгівлі планомірним, організований-ним у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів». Все продовольство надходило у розпорядження Наркомпрода і розподілялося в містах за картками. Але тоді ще не було мережі державних магазинів, та й постачання продовольством безкоштовно або за номінальною ціною не становила торгівлею, тому продукти і промтовари розподілялися через споживчі кооперативи. Такі кооперативи при підприємствах ще під час світової війни закуповували в селах продоволь-ствие і розподіляли серед своїх членів. Тепер вони були прив'язані до радянської адміністративної машині і перетворені в єдину розподільну мережу. У 1919 р. спеціальним декретом вся кооперація була перетворена в розподільну організацію - «споживчу комуну». При цьому виробничі кооперативи ліквідовувалися, а їх майно передавалося споживчим. Втім, держава за картками могло забезпечувати людей лише таким мінімумом продуктів, який дозволяв не вмерти від голоду. Норми були голодні. Найвищий місячний пайок, який покладався для робочих військових заводів, становив у середньому на місяць 10 кг борошна, 1-2 кг крупи, 800 г цукру, 400 г жирів, 1-2 кг м'яса, Але так як у держави не вистачало продуктів, то офіційна норма не забезпечувалася. Найбільші пайки отримували робочі військових заводів: 3-5 кг борошна, половину покладеного м'яса і цукру (400 г цукру і 0,5-1 кг м'яса), чверть жирів (100 г,) на місяць. Решта отримували ще менше. Контрастом загальної убогості населення були привілеї партійних чиновників, які могли дозволити собі тропічні фрукти, особисті автомобілі, містити коханок і т.д. З усіх продуктів, що надходили в міста, тільки 35-40% проходило через державний розподільну мережу. Іншу частину давали «мішечники». Офіційно вважалося, що це спекулянти-перекупники, і репресії проти них були досить суворі. Насправді ж зазвичай це були городяни, які їздили в село, щоб обміняти на продовольство одяг, взуття, предмети власного побуту. Влада була змушена йти на поступки. У результаті страйку петроградських робочих на їх вимогу робочим було дозволено привозити з села мішки з продовольством, але тільки не більше півтора пудів. Після цього частина зарплати робітникам стали видавати про-промисловими товарами, які виробляло підприємство, для обміну їх на хліб і картоплю. У промисловості військовий комунізм означав повну націоналізацію, централізацію управління і позаекономічні методи господарювання. Іншим проявом військового комунізму в промисловості була сувора централізація управління або система «главкізма». «Главкізма» - тому що всі підприємства кожної галузі підпорядковувалися своєму галузевому главку - відділу ВРНГ. Але головне полягало не в тому, що підприємства підпорядковувалися своїм центральним органам, а в тому, що всі економічні відносини припинялися і використовувалися адміністративні методи. Підприємства безкоштовно отримували від держави все необхідне для виробництва, безкоштовно здавали готову продукцію. Безкоштовно, тобто без грошових розрахунків. Рентабельність, собівартість продукції тепер не мали значення. Важливим елементом військового комунізму була загальна трудова повинність. Вона була проголошена як закон ще в 1918 р., з появою нового Кодексу законів про працю. Праця те-пер розглядався не як товар, що підлягає продажу, а як форма служіння державі, як обов'язкова повинність. «Свобода праці» була оголошена буржуазним забобоном. Буржуазним елементом оголошувалася і заробітна плата. «При системі пролетарської диктату-ри, - писав Бухарін, - робітник отримує трудовий пайок, а не заробітну плату». Ці теоретичні положення були реалізовані в січневому декреті 1920р., Яким рег-темi, регламентованi мобілізація населення на різного роду трудові повинності - паливну, дорожню, будівельну та ін Тільки на лісозаготівлі в першу половині 1920 р. було мобі-лізованних 6 млн. осіб, тоді як робітників у той час значилося близько мільйона. Спочатку передбачалося, що примусова праця буде застосовуватися тільки до «буржуаз-ним елементам», а для робітників стимулом до праці буде класова свідомість і революційний ентузіазм. Однак від цієї гіпотези незабаром довелося відмовитися. Троцький говорив; «Ми йдемо до праці суспільно-нормированному на основі хозяйствен-ного плану, обов'язкового для всієї країни, тобто примусового для кожного працівника. Це основа соціалізму ». Троцький у той час був одним з головних керівників країни і Вира-жал загальні уявлення партії. Ухилення від трудової повинності вважалося дезертирством і каралося за законами воєнного часу. У 1918 р. для порушників були організовані виправно-трудові табори, а для повоєнних в антирадянській діяльності - концентраційні. Варіантом трудової повинності були і трудові армії: з припиненням військових дію-вий військові формування не поширювали, а перетворювалися на «трудові», виконуючи найбільш термінові роботи, які не потребували спеціальної кваліфікації. Війна завжди вимагає великих витрат від держави. Тим часом, звичайних джерел державних доходів більше не було. Податки були скасовані, мита в умовах еко-номічного ізоляції держави не збиралися. Не могло бути тепер і іноземних зай-мов. Тому військові витрати покривалися «надзвичайними» способами. По-перше, це були надзвичайні податки з буржуазії. Строго кажучи, це були не податки, а просто конфіскація державою збережених у буржуазії цінностей: золота, срібла, коштовних каменів. По-друге, витрати покривалися шляхом паперово-грошової емісії - посиленого випус-ка паперових грошей, які, втім, тепер грошима не вважалися і тому називалися «розрахунковими знаками». Це призвело до того, що гроші взагалі вийшли з обігу. На ринку грошовий обмін змінився натуральним. Обмінювали товар на товар, не бажаючи продавати що-небудь за гроші, і у зв'язку з цим відбулася «натуралізація» оплати праці. Знецінені гроші не могли забезпечити життя робітника, тому праця оплачувалася натурою. Наприкінці 1920 р. грошей склад-лялі тільки 7% заробітної плати, а решта 93% становила натуральна частина: продоволь-недержавні пайки, квартплата, комунальні послуги (квартплата тепер не стягувалася) і т.п. У результаті стала непотрібною кредитно-банківська система і банки були закриті. Принципова відособленість склався в період «військового комунізму» системи управління - відсутність у господарських установ і відомств, виробничих підприємств і окремих працівників зацікавленості в результатах своєї діяльності, підвищенні ефективності. Пояснюється це тим, що результати залежали головним чином від виділялися зверху ресурсів, а не від безпосередніх виконавців. Загальна незацікавленість і безвідповідальність породили безпрецедентну бюрократизацію державного і господарського апарату, поява величезної кількості перевіряючих і контролюючих інстанцій. Незважаючи на підрив ринку, як регулятора відтворювального процесу, план не зайняв його місця. Розвиток економіки країни було анархічним. По-перше, відсутній єдиний господарський план республіки. По-друге, плани окремих галузей і підприємств не були взаємопов'язані. По-третє, була відсутня зв'язок між звітними і плановими показниками. Були прецеденти, коли плани виконувалися на 2-3%. Звичайно, була і об'єктивна причина анархії - громадянська війна, що не дозволяє зроби-ти прогноз на 2-3 місяці. Але головна причина анархії лежала в системі управління. У ній повністю відсутній механізм узгодження інтересів господарюючих суб'єктів. Ринок як механізм такої злагоди-женням вже не працював, а єдиної фабрики, взаємопов'язувати всі інтереси, що не істота-вало. Наслідком такого становища стало приховування економічної інформації підпри-ємствами. Планують розподіляють органи просто не володіли інформацією про потребно-стях і ресурсах. Нерідкої була зовсім абсурдна ситуація, коли главк не знав кількісних-ва підлеглих йому підприємств. У 1920 році було приховано від обліку 13% посівних площа-дей. В умовах відсутності об'єктивної інформації процес планування перетворювався на безглузду, бюрократичну процедуру, яка має скоріше ідеологічне, ніж практичне значення. Як відомо, за наступні 70 років пороки планування, що проявилися в 1918 - 1920 роках, не були повністю зжиті. Нереальність і нездійсненність планів залишалася звичайним явищем. «Військово-комуністична» економіка характеризувалася практично повним отсутст-Вієм диференціації заробітної плати і вкрай низьким рівнем ефективності виробництва. Заробіток робітника 12-го вищого розряду перевищував заробіток робітника першого розряду на 1 вересня 1918 року на 39%, а на початок 1921 тільки на 2%. Зрівнялівка і домінування погодинної заробітної плати надали вкрай негативний вплив на продуктивність праці. У сільському господарстві держава активно втручалася в процес сільськогосподарського виробництва. З перших років існування Радянської влади велася лінія на створення круп-них господарств. Продрозверстка позбавляла селянина зацікавленості в результатах тру-так. «Військовий комунізм» посилив той шкоди, яка була завдана економіці країни громадянської війною. У цих умовах було необхідно радикальна зміна господарського механізму. Але політика воєнного комунізму була не тільки вимушеною. Це була спроба перейти до комуністичних безгрошовим відносинам. Ленін згодом писав, що це була спроба «безпосередніми веліннями пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл продуктів по-комуністичному в дрібноселянської країні». Радянські теоретики вважали тоді, що головне в переході до нових відносин - відмова від грошей, адже капітал - це гроші. Не буде грошей - не буде і капіталу. Тому інфляція - це навіть добре: вона роззброює капіталістів, позбавляє їх капіталу, основи їхнього панування. І нормований розподіл продовольства - теж добре! - Порівну і без грошей. У цьому бачили основу майбутнього комуністичного розподілу. Війна закінчувалася. На переході до відновлення господарства в лютому 1920 р. була створена Державна комісія з електрифікації Росії (ГОЕЛРО) на чолі з Г. М. Кржіжанов-ським. План ГОЕЛРО був планом не тільки електрифікації, хоч завдання електрифікації країни і займала в ньому головне місце, і навіть не тільки планом відновлення господарства. Це був план соціалістичної індустріалізації, побудови господарської бази нового суспільства, тобто він намічав виконання того завдання, заради якої і було створено нове государ-ство. Ключем для перетворення господарства на новій основі мав стати самий вдосконалення-шенний вид енергії - електрика. Ленін не випадково характеризував план ГОЕЛРО як другу програму партії - саме в такому перетворенні господарства полягала тепер завдання. Програма повинна була призвести величезна, надихаюче враження на сучасників. За 10-15 років намічалося побудувати 30 великих електростанцій загальною потужністю 1,5 млн. квт. На основі потоку електроенергії передбачалося не тільки реконструювати промисловість, а й створити умови для соціалістичної перебудови сільського господарства. За 10-15 років планувалося відновити довоєнний рівень про-мисловості і збільшити, порівняно з цим рівнем, випуск продукції важкої промисловості в 2 рази, а легкої - в 1,5 рази. Утопіст і фантаст Г. Уеллс, приїхавши до Росії і побачивши розорену країну, не міг пове-рить в реальність цього плану. Главу про свою зустріч з Леніним він назвав «Кремлівський меч-татель». Він писав: «Ленін, який, як справжній марксист, відкидає всіх утопістів, зрештою сам впав в утопію, утопію електрифікації. Чи можна уявити собі більш сміливий проект у цій величезній, рівнинної, покритої лісами країні, населеній неписьменними селянами, в якій майже згасли торгівля і промисловість ». План ГОЕЛРО не був таким планом-директивою, як пішли за ним п'ятирічки. Він визначав лише основні принципові напрямки розвитку. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Політика воєнного комунізму" |
||
|
||