| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2.1.3. Експортна політика |
||
|
До експортних бар'єрів відносять експортне мито- податок, який накладається на кожну одиницю товару, яка вивозиться за кордон. Стягуючи експортне мито, держава стримує вивіз із країни тих товарів, на які не задоволений попит серед власних споживачів, або вивіз яких з певних причин є небажаним. Експортні квоти можуть встановлюватись для забезпечення вітчизняних споживачів достатніми запасами товарів за низькими цінами, для запобігання виснаженню природних ресурсів, а також для підвищення цін на експорт шляхом обмеження поставок на закордонні ринки. Подібні обмеження через угоди за різноманітними видами товарів дали змогу квотувати країнам-виробникам такі товари як кава і нафта, в результаті чого ціни на ці продукти зросли в країнах-імпортерах. Запровадження експортного мита і використання обмежень експорту шляхом квот на експортні товари певним чином захищає інтереси національних споживачів лише в умовах дефіцитності внутрішнього ринку. Ще одним інструментом експортної політики є добровільне обмеження експорту, яке нав'язується провідними західними державами слабшим в економічному відношенні експортерам і найчастіше має політичний характер. За певних умов країна проводить торгові переговори з країною-партнером з метою досягнення угоди про обмеження поставок закордонних товарів на свій внутрішній ринок. При цьому така країна вважає недоцільним вдаватися до митних тарифів чи імпортних квот. У такому випадку країна-партнер вимушена добровільно піти на такі обмеження, оскільки країна-імпортер може застосувати імпортні квоти, або підвищити ставки митних тарифів, що є невигідним для країни-експортера. Така угода є зобов'язанням з обмеження експорту певних товарів до країни-імпортера, нав'язане експортеру під загрозою санкцій. Так, у 1997 р. Сполучені Штати Америки виступили за обмеження експорту жіночого трикотажу з України до США. Серед інструментів обмежувальної експортної політики застосовується система індикативних цін- законодавчо встановлена межа мінімальних цін, за якою можна експортувати товар. Індикативні ціни використовуються на експортну продукцію, як правило, з метою недопущення її вивезення за межі певної країни. Перелік видів продукції, на які встановлюються такі ціни, визначається в адміністративному порядку і доводиться до відома підприємств-експортерів. Оскільки адміністративні органи дають дозвіл на експорт лише у тому випадку, якщо ціна, зазначена у зовнішньоторговельному договорі, є не нижчою за індикативну, то вони тим самим обмежують експорт (на основі встановлення вищої індикативної ціни). У 1994 році під тиском міжнародних фінансових організацій в Україні було скасовано систему експортних квот на більшість аграрних продуктів. Після цього урядом країни були запроваджені індикативні ціни. В окремих випадках держава використовує механізм дискримінації експорту- це режим зовнішньої торгівлі, відповідно до якого одним торговим партнером надаються гірші умови торгівлі, ніж іншим. Дискримінація експорту має два види: економічні санкції; ембарго. Економічні санкції передбачають введення прямих обмежень на торгівлю з певною країною. Використання економічних санкцій має глибоку історію, наприклад, США проти Куби. Ембарго (бойкот) - повна заборона торгівлі, або накладання державою заборони (арешту) на ввезення в країну або вивезення товарів. Цікавим фактом є те, що ембарго шкодить як країні, проти якої воно вводиться, так і країні, яка його вводить, але в даному випадку політичні цілі беруть верх над економічними. А для тих країн, які не при- єднуються до ембарго, з'являються можливості для розширення обсягів своєї торгівлі. Ембарго має успіх тоді, коли воно запроваджується раптово, без попереджень, а також тоді, коли вводиться великою країною проти малої, тобто проти тієї країни, економічний розвиток якої перебуває в залежності від сильнішого партнера. Запровадження експортних субсидій спрямоване на стимулювання вітчизняних експортних галузей шляхом пільгового оподаткування, пільгового кредиту, або через пряме субсидіювання підприємств-експортерів. Експортні субсидії збільшують обсяг експорту, але СОТ розцінює експортні субсидії як "нечесну конкуренцію" на світовому ринку і дає дозвіл країнам, які купують субсидійовану продукцію на запровадження протекціоністського компенсаційного мита. Для стимулювання експорту вітчизняних товарів держава може використовувати фінансові пільги підприємствам-експортерам, валютну політику (заниження валютного курсу національної грошової одиниці), державні замовлення тощо. Витрати держави на стимулювання експорту постійно збільшуються, але при цьому вони окупаються зростанням доходів від зовнішньої торгівлі, розширенням національного виробництва і зайнятості, підвищенням конкурентное-проможності економіки. Одним із головних інструментів стимулювання експорту є державне кредитування і страхування експортних поставок. Поряд із комерційними банками надання експортних кредитів все більше здійснює сама держава за рахунок бюджетних коштів і на пільгових умовах (тривалі строки, низькі відсотки). У більшості розвинутих країн з цією мстою створені спеціальні державні організації, банки і фонди. Як інструмент стимулювання експорту застосовується державне страху-н.пиія експортних кредитів. У цьому випадку урядові гарантії дають можливість комерційним банкам надавати підприємствам-експорте-рам 11 ільгові кредити, адже держава бере на себе ризик неодержання платежу. 11.1йагресивнішим засобом проникнення товарів на ринки зару-6ІЖ1111 х країн є демпінг - це міжнародна дискримінація в цінах, про-д.іж товарів на ринках інших країн за викидними цінами, нижчими пі/і витрат виробництва (собівартості цих товарів) з метою отримання конкурентних переваг в експорті. У законодавстві розвинутих країн демпінг визначається як продаж товарів за цінами нижчими, ніж існуючі на внутрішньому ринку в країні експортера. Часто економічною метою застосування демпінгу є витіснення з ринку національного виробника, його банкрутство. Це призводить до того, що іноземні підприємства (фірми) завойовують ринки конкретних товарів, займаючи з часом монопольне становище на них, а потім піднімають ціни на ці товари. Розрізняють такі основні види демпінгу: Спорадичний демпінг - реалізація товарів на закордонних ринках за цінами, нижчими від внутрішніх, або витрат виробництва в короткотерміновому періоді. Цей вид демпінгу не може завдати серйозних збитків національним виробникам, хоча може вплинути на внутрішній ринок, оскільки період реалізації іноземних товарів чітко не визначений і в будь-який момент їх обсяги можуть змінитися. Але цей демпінг приносить вигоду споживачам, бо останні протягом короткого проміжку часу мають можливість купувати товари за досить низькими цінами. Суть хижацького демпінгу полягає в тому, що реалізація товарів на закордонних ринках здійснюється за цінами, нижчими від видатків з метою витіснення з ринку національного виробника. Це призводить до того, що іноземні фірми завойовують ринки конкретних товарів, з часом займають монопольне становище на ньому і підвищують ціни на ці товари. Постійний демпінг - реалізація товарів за цінами, нижчими від внутрішніх цін і видатків виробництва в довготерміновому періоді. Через довготривалість такий демпінг може заподіяти досить-таки серйозну шкоду якійсь певній галузі, тому ця галузь потребує захисту від іноземної конкуренції. Звичайно, демпінг виникає під час депресій, економічних спадів, коли певна галузь не хоче скорочувати виробництво, але продати весь свій вироблений товар на внутрішньому ринку не може. У 1967 р. ГАТТ прийняла Міжнародний антидемпінговий кодекс, згідно з яким, коли факт демпінгу доведений, то дозволяється запроваджувати антидемпінгові заходи з метою захисту внутрішнього ринку в країні імпортера. Антидемпінгове законодавство є формою цивілізованого захисту національних виробників. Країни, які входять до блоку НАТО, в 1949 р. створили спеціальний Координаційний Комітет консультативної групи Північноатлантичного блоку (КОКОМ), який перешкоджав вивозу стратегічних товарів у комуністичні країни і розробляв списки товарів, що не підлягають експорту в інші країни. У1995 р. КОКОМ був ліквідований, а його місце у 1996 р. зайняли Вассенаарські домовленості. У сучасній практиці зовнішньоекономічного регулювання кількісні обмеження використовуються дуже мало. Країни, які мають особливу техніку і технології, що застосовуються у військових цілях, обмежують чи забороняють вивіз, так званих, стратегічних товарів у певні країни,' де вони можуть бути використані на шкоду безпеці інших держав. У майбутньому зміни в міжнародній торгівлі відбуватимуться під впливом двох взаємопов'язаних сил, а саме: лібералізації торгівлі і нової структури міжнародного поділу кваліфікованої праці, а також під впливом зовнішнього фактора технологічного прогресу. Вирішальне значення в питаннях зовнішньоторгової політики будуть мати дії індустріально розвинутих країн світу. Найважливішу роль у країнах, що розвиваються і в країнах перехідного типу (в т.ч. і в Україні) будуть мати такі напрямки подальшого розвитку: - вибір ринкового шляху розвитку, спрямованого на створенняпопиту на працю і підвищення продуктивності праці; - ефективне використання змін у світовому господарстві, в томучислі залучення капіталу, подолання диспропорцій, що викликаютьзміни в структурі торгівлі; - здійснення активної політики в сфері зайнятості, спрямованоїна надання гарантій найбільш незахищеним групам населення; - застосування системи інструментів, які б сприяли зростанню експорту, в тому числі: пільгове оподаткування, кредитування, інвестування, субсидіювання експортної інфраструктури, державна підтримка при освоєнні експортерами нових ринків збуту; - перехід до нових моделей розвитку, які більш точно відображають ринкові принципи і міжнародну інтеграцію. Підписаний у 1994 році підсумковий документ Уругвайського раунду є найбільшою торговою угодою в історії. Центральне місце в угоді займає нова міжнародна інституція - Світова організація торгівлі, покликана об'єднати різноманітні торгові угоди, погоджені в ході раунду. Заданими Світового банку, результатом попередніх раундів торгових переговорів про лібералізацію торгівлі стало зниження середніх тарифів промислово розвинутих країн по товарах промислового вироб- ництва до 6,3%, а на останньому раунді було погоджено зниження тарифів в середньому до 3,9%. Тарифи на імпорт країн, що розвиваються, у середньому тримаються на високому рівні, оскільки зберігаються і високі тарифи на такі традиційні статті експорту цих країн, як текстиль, трикотаж і рибна продукція. Взагалі, результати подальшого розвитку міжнародної торгівлі будуть залежати як від стану економіки в окремих країнах, так і від міжнародного економічного середовища. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "2.1.3. Експортна політика" |
||
|
||