| Головна |
| « Попередня | ЗМІСТ | Наступна » |
|---|
Гіпотеза ППС, розглянута вище, неявно припускає, що обмінний курс встановлюється в результаті деякого дії ринкових сил - попиту і пропозиції на валюти різних країн. Якщо обмінний курс дійсно визначається саме таким чином, без участі держави, то говорять про плаваючий режимі обмінного курсу. У цьому випадку на величину обмінного курсу впливають умови торгівлі, зміна попиту на експорт даної країни і схильності до придбання імпортних товарів економічними агентами даної країни, відносні ціни торгованих і неторговельних благ, а також інші змінні, вплив яких буде розглянуто в наступному розділі. В цілому можна говорити, що на величину обмінного курсу в цьому випадку впливають ринкові сили попиту і пропозиції на валюту конкретної країни.
Плаваючий режим обмінних курсів в даний час характерний для більшості валют розвинених країн і є ключовою характеристикою Ямайської валютної системи, яка прийшла в кінці 1970-х рр. на зміну Бреттон-Вудської. Бреттон-Вудська система ґрунтувалася на фіксованих обмінних курсах валют країн - учасниць системи по відношенню до ключової валюти (долара США), яка обмінювалася за фіксованим курсом на золото.
Режим фіксованого обмінного курсу передбачає, що вартість національної валюти фіксується по відношенню до обраної валюті, кошика валют або іншому обраному мірила вартості (наприклад, золоту). Фіксація здійснюється за рахунок того, що ЦБ продає або купує необхідну кількість іноземної валюти (або іншого мірила вартості), щоб забезпечити заданий курс. Як правило, встановлюються деякі значення - валютний коридор - (найчастіше ± 1% або ± 2,5% від заданого курсу), в рамках якого допустимі коливання вартості національної валюти без втручання ЦБ.
Важливо знати
Перехід в середині 1970-х рр. від Бреттон-Вудської системи до Ямайської означав для економістів необхідність зайнятися впритул дослідженням плаваючого обмінного курсу, підвести теоретичну базу під формування рівня номінального обмінного курсу в таких умовах, а також пояснити, якою має бути стабілізаційна політика держави. У серпні 1975 р Стокгольмі була проведена конференція, присвячена цим питанням. За результатами цієї конференції був виданий спеціальний випуск журналу Scandinavian Journal of Economics.
Кілька статей з цього випуску окремо відзначені в тексті, однак для цікавляться проблемою можна сміливо рекомендувати всі статті: Scandinavian Journal of Economics.- 1976.- № 78 (2) .- P. 133-412.
Крім фіксації валютного коридору може також використовуватися похилий валютний коридор (англ, crawling peg), при якому національна валюта планомірно дешевшає або дорожчає (в залежності від інфляції або інших обраних орієнтирів). Такий режим обмінного курсу (по відношенню до долара США) діяв в Росії в період з середини 1996 р до серпневої кризи 1998 р До середини 2005 р режим фіксованого обмінного курсу діяв в Китаї, який потім перейшов на режим так званого керованого обмінного курсу . Цей тип режиму в дослівному перекладі з англійської також називають «брудним плаванням» (англ, dirty float). В цьому випадку обмінний курс може змінюватися, проте ЦБ залишає за собою право здійснювати інтервенції на ринку іноземної валюти з метою підтримки обмінного курсу на бажаному рівні.
Такий підхід використовувався Банком Росії протягом більшої частини 2000-х рр. Спочатку орієнтиром служив долар США, потім (з лютого 2005 р) була введена бівалютний кошик, яка представляла собою зважений курс рубля по відношенню до долара і євро. З лютого 2007 р бівалютний кошик складалася з 0,55 дол. США і 0,45 євро. У 2009 р Банк Росії ввів механізм автоматичного коректування меж інтервалу вартості бівалютного кошика в залежності від обсягу здійснюваних ним інтервенцій, а з жовтня 2010 р були скасовані фіксовані кордону зміни вартості бівалютного кошика. Поступово обсяг планових інтервенцій Банку Росії знижувався, поки з 18 серпня 2014 р не був скасований зовсім, що формально перевело російський рубль в режим плаваючого обмінного курсу. Слід підкреслити, що на практиці жодна країна не відпускає національну валюту повністю у вільне плавання, залишаючи за монетарними властями право проводити необхідні інтервенції для відображення спекулятивних атак і згладжування різких невиправданих коливань обмінного курсу.
Одним з варіантів режиму фіксованого обмінного курсу є валютне управління (англ, сштепсу board), при якому ЦБ зобов'язується обмінювати за фіксованим курсом готівкову національну валюту на обрану іноземну (резервну) валюту. У цьому випадку, як і в випадку з фіксованим обмінним курсом, важливо мати спочатку значні запаси вибраний файл резервної валюти, щоб мати можливість зробити обмін всіх випущених в обіг готівки за встановленим курсом. На відміну від просто фіксованого обмінного курсу, коли ЦБ при необхідності здійснює інтервенції па валютному ринку для підтримки встановленого курсу, режим валютного управління передбачає можливість реального обміну національної валюти на іноземну валюту з резервів ЦБ. Якщо всі громадяни країни обміняють всю національну валюту на іноземну, то ЦБ не має можливості «надрукувати» нові одиниці готівкової національної валюти. Якщо в країну прийшла додаткова порція резервної валюти, ЦБ може ввести в обіг додатково відповідну кількість готівкової національної валюти. Якщо резервна валюта витікає з країни, готівку в національній валюті вилучаються з обігу. Режим валютного управління використовувався, наприклад, на початку 1990-х рр. в Болгарії для зниження інфляції і стабілізації загальної ситуації в економіці.
Плюси введення валютного управління полягають у тому, що це зміцнює довіру до національної грошової одиниці (за умови наявності достатнього запасу валютних резервів при введенні такого режиму), знижує інфляцію (фактично інфляція стає такою ж, як в країні - емітента вибраний файл резервної валюти), стабілізує очікування і загальну ситуацію в економіці. Мінуси валютного управління в значній мірі схожі з недоліками режиму фіксованого обмінного курсу - втрата можливості проводити дискреционную грошово-кредитну політику, а на додаток до цього ЦБ припиняє виконувати функцію кредитора в останній інстанції, що означає неможливість оперативно надати необхідну ліквідність банківської системи в разі виникнення кризових ситуацій.
Ще більш крайній варіант - використання в країні валюти іншої держави. Наприклад, долар США офіційно використовується в якості валюти в таких країнах, як Еквадор, Панама та ін. В цьому випадку країна повністю відмовляється від можливості незалежної грошово-кредитної політики.
В цілому режими фіксованого обмінного курсу дозволяють стабілізувати очікування і основні макроекономічні змінні, а також створити позитивну репутацію ЦБ (за умови наявності достатніх резервів іноземної валюти та послідовної реалізації обраного режиму обмінного курсу). Однак до суттєвих недоліків, властивим режимам з фіксованим обмінним курсом, слід віднести (крім відсутності незалежної грошово-кредитної політики): схильність спекулятивним атакам (в тому числі з використанням похідних фінансових інструментів), неможливість автоматичного усунення дисбалансів у зовнішній торгівлі, можлива неоптімаль- ність обраного обмінного курсу з точки зору попиту і пропозиції, а також необхідність забезпечити істотний запас резервної валюти для проведення необхідних інте рвенцій.
Режим плаваючого обмінного курсу відрізняється власними недоліками, зокрема - можливими різкими стрибками обмінного курсу при зміні очікувань економічних агентів. Це привносить додаткові ризики обмінного курсу для економічних агентів, діяльність яких пов'язана із зовнішньою торгівлею. В цілому можна відзначити, що режим плаваючого обмінного курсу краще підходить розвиненим країнам з більш стабільною економікою, а режим фіксованого обмінного курсу (в будь-якої різновиди з перерахованих) - для країн, які переживають трансформацію економічної системи, що характеризуються загальною недовірою до державних інституцій, а також мають можливість забезпечити приплив резервної валюти за рахунок експорту.