| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Економічний розвиток СРСР в 60-90-х роках |
||
|
У 1959 р., коли приймався семирічний план на 1959-1965 рр.., вперше була поставлена і науково обгрунтована завдання інтенсифікації виробництва. Промисловість може розвиватися або екстенсивним шляхом, або інтенсивним. Екстенсивний шлях - це шлях кількісного зростання через збільшення виробничих потужностей, чисельності зайнятих і кількості переробляються ресурсів. У певні періоди історії, наприклад, при післявоєнній відбудові господарства, екстенсивне зростання може бути і дуже швидким. Інтенсифікація - це зростання виробництва за рахунок збільшення продуктивності праці, за рахунок технічного прогресу. Необхідність переходу до інтенсифікації диктувалася тим обставиною, що Екст-пасивного шляхом неможливо збільшити виробництво в розрахунку на душу населення, підвищити матеріальний рівень життя людей. Тим часом, мирні умови розвитку, коли не треба було вже концентрувати зусилля на відновленні господарства або індустріалізації, висували на перший план завдання саме підвищення матеріального рівня життя. Екстенсивний шлях означає, що кількість продукції на зайнятого у виробництві працівника не збільшується, отже, не збільшується воно і на душу населення. Збільшити виробництво на душу населення можна лише через зростання продуктивності праці. Слід обмовитися, що практично не буває «чисто» екстенсивного зростання. В основі розвитку виробництва лежить поєднання екстенсивних та інтенсивних факторів, так що можна говорити лише про переважання того чи іншого напряму. Промисловість в роки семирічки розвивалася цілком успішно. Було намічено повели-чить промислове виробництво на 80%, а виросло воно на 84%. Відбулися структурні зрушення, що відображали технічний прогрес. Чорна металургія збільшила виробництво на 66-67%, а кольорова - в 2-3 рази. Для виготовлення нових машин було потрібно не так багато, як раніше, чорного металу, зате більше - кольорових сплавів. Видобуток вугілля зріс на 16%, видобуток нафти - в 2,2 рази. Нові двигуни вимагали рідкого палива. Хімічна промисловість збільшила виробництво в 2,5 рази: зростання випуску синтетичних матеріалів був одним з провідних напрямків у технічному прогресі нового часу. Проте деякі з цих прогресивних структурних зрушень відбувалися з запізненням: вугільна промисловість і чорна металургія перейшли в розряд «старих» галузей вже після першої світової війни. Тепер на перший план висувалися галузі науково-технічної революції - робототехніка, мікроелектроніка і т.п. Втім, технічний прогрес в роки семирічки висловлювався не тільки в структурних зрушеннях. Саме в цей час відбувався перехід до інду-стріальним методам в будівництві, коли деталі будівлі готувалися на заводі, а будівельний майданчик перетворювалася на складальну. На залізницях переходили від паровозів до тепловозів і електровозів. Але за роки семирічки темпи зростання продуктивності праці не збільшилися, а понизили-лись. Скоротилася фондовіддача, тобто випуск продукції на одиницю основних фондів. Випуск продукції зріс на 84%, а основні фонди промисловості - на 100%. Але ж при ін-інтенсифікації фондовіддача повинна зростати: нові фонди - нова техніка, більш виробляй-кові. Таким чином, ті показники, які відображають процес інтенсифікації, свідчили про уповільнення цього процесу. Гасло інтенсифікації не підкріплювалося економічними стимулами. Адміністративна система виключала конкуренцію, а без неї підприємства не були зацікавлені в технічному прогресі, тому він проводився лише з адміністративних вказівкам «зверху». Відставання СРСР від передових країн за технічним рівнем промисловості збільшувалася. Тому в 1965 р. було прийнято рішення про проведення економічної реформи - про пере-ході від адміністративних до економічних методів управління господарством. Економічні методи - використання економічних законів, ринкових відносин, матеріальної зацікавленості. Правда, матеріальна зацікавленість у нас і до цього ніби використовувалася: практикувалася відрядна оплата праці, тарифні ставки по кваліфікації, премії за перевиконання плану і норми. Але при цьому не враховувалося те обставина, що працівник в процесі виробництва не прямо пов'язаний з суспільством, а через підприємство; що виробничою одиницею суспільства є саме підприємство. Використовувалася матеріальна зацікавленість працівника, але не підприємства, Підприємство було зацікавлене в тому, щоб отримати планове завдання поменше. Якщо завдання буде великим, напруженим, є ризик з ним не впоратися, а саме невиконання плану тягло моральні та матеріальні неприємності. При цьому перевиконати план слід було не набагато - відсотків на 5, але не на 50: при великій перевиконання план на наступний рік відповідно збільшувався і виникала небезпека його не виконати. З іншого боку, підприємство було зацікавлене в тому, щоб більше отримати коштів від держави: більший штат робітників і службовців і, відповідно, більший фонд заробітної плати, більше асигнувань на капітальний ремонт та придбання обладнання. Коротше кажучи, підприємство було зацікавлене в тому, щоб більше отримати від дер-жави, від суспільства, але менше дати. Адміністративна система управління була побудована таким чином, що інтереси підприємства були протилежні інтересам суспільства. Щоб виправити це, треба було зв'язати добробут підприємства з результатами його роботи. За новим положенням прибуток підприємства стали ділити на дві частини, одна і раніше передавалася державі, інша залишалася в розпорядженні підприємства і витр-довай на оновлення обладнання, на підвищення заробітної плати (точніше, на премії), на культурно-побутові потреби працівників підприємства. Таким чином, процвітання колективу підприємства якоюсь мірою ставилося в залежність від його рента-бельності. У зв'язку з цим були змінені і планові показники роботи підприємств, якими оце-нива його діяльність. Перш головним показником вважалася валова продукція, тобто про-ний кількість виробленої продукції. Може бути, це була непотрібна продукція, кото-раю не знаходила попиту. Але підприємство не відповідало за її реалізацію. За новим положенням на перший план в оцінці діяльності підприємств були висунуті два інших показника: реалізована (продана) продукція і рентабельність. Нові показники вимагали збільшення господарської самостійності підприємств, тому було прийнято «Положення про соціалістичне підприємство», яке кілька розширювало їхні права. У нових умовах, щоб забезпечити збут продукції, а не просто здати її на склад, потрібно було знайти покупців, замовників, укласти з ними контракти, а це, як передбачалося, було можливо тільки при достатньо високій якості продукції. І економісти вже говорили, що з часом план підприємства буде комплектуватися на основі портфеля його замовлень. Вже перші підсумки проведення реформ були позитивними. У 1966-1970 рр.. в країні були досягнуті досить високі темпи зростання основних економічних показників. Б-стримі темпами розвивалися наука і галузі промисловості, що визначають науково-технічний прогрес (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисло-ленность та ін.) За обсягом виробництва низки видів промислової продукції СРСР обігнав США і займав перше місце в світі. Зі створенням співтовариства соціалістичних країн різко зросла міжнародне значення СРСР, який стояв на чолі світової соціалістичної системи. Соціалістичної орієнтації дотримувалося чимало країн Третього світу. За всю понад тисячолітню історію російської держави воно не мало такого високого економічного потенціалу, рівня життя населення, міжнародного авторитету і впливу на долю світу. Однак реформа не забезпечила повною мірою перехід до економічних методів госпо-вования. Госпрозрахункові, товарно-грошові відносини були прийняті лише як доповнення до адміністративного плануванню. Як і раніше план визначав обсяг продукції та інші показники, і тільки надпланова продукція підпадала під дію ринку. Фонд і ставки заробітної плати як і раніше визначалися зверху і забезпечувалися за рахунок бюджету, і тільки премії залежали від прибутку. Але і ці премії з заохочення за хоро-шую роботу перетворилися на узаконену тринадцяту заробітну плату .. Передбачалося, що в нових умовах добре працюючі повинні заробляти і жити набагато краще, ніж погано працюючі. Але в це була внесена обмовка, що працівники нерентабельних підпри-ємств не повинні страждати, що всі трудящі повинні мати однакові умови. В результаті у тих, хто домагався успіхів, частину заробленого відбиралася і передавалася тим, хто сам не міг заробити. Тенденція зрівнялівки перемогла. Реформа взагалі не зачепила центральних органів управління господарством. Передбачалися прямі торговельні зв'язки між підприємствами і, як наслідок, конкуренція. Але це проти-речіло сохранявшейся системі централізованого розподілу ресурсів. І план під-приємства визначався й не портфелем замовлень, а тим кількістю ресурсів, яке вдавалося по-лучити по лінії Держпостачу. Головним напрямком розвитку в кінці 50-х - початку 60-х років була інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, однак істотного зростання інтенсифікації в той період не відбулося. Навпаки, в цей час сповільнилося зростання врожайності, продуктивності тваринництва. Сільське господарство в цілому залишалося збитковою галуззю. Тому в 1965р. було вжито заходів для того, щоб поліпшити становище в сільському господарстві. По-перше, в 1965 р. було вирішено змінити порядок державних закупівель. Закупівельні ціни були підвищені з таким розрахунком, щоб довести їх до рівня вартості, щоб колгоспи або не терпіли збитків при продажу продукції державі. Роздрібні ціни при цьому залишалися на колишньому рівні, а різниця покривалася з державного бюджету. Обсяг обов'язкових закупівель був зменшений і було оголошено, що він залишиться неизмен-ним до 1970 р. Тому, крім обов'язкових закупівель були введені вільні (дополнитель-ні до обов'язкових), але ціни при цих вільних закупівлях були підвищені на 50% порів-Передачі з цінами обов'язкових. Передбачалося, що господарствам буде вигідно здавати дер-жави продукцію понад план. По-друге, в 1965р. було вирішено різко збільшити державні асигнування на підви-щення технічного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських ма-шин і мінеральних добрив. Тоді ж було поставлено завдання комплексної механізації, тобто перемикання основних сил на механізацію тих робіт, які залишалися ручними. По-третє, було прийнято рішення знову посилити спеціалізацію сільського господарства. Спе-ціалізація сільського господарства в той період була слабкою. Коли натуральні, тобто многоотрас-ліві господарства селян об'єднували в колгосп, виходило багатогалузеве господарство колгоспу. Ця багатогалузева структура не відповідала принципом великого товарного виробництва, але вона була закріплена системою державних закупівель: колгосп мав здати державі певний набір продуктів - зерно, овочі, м'ясо, молоко і т.д. Більше того - цей набір був майже однаковим для колгоспів різних природних зон. Доходило до того, що колгосп купував деякі продукти на ринку, щоб здати державі, тому що сам він цих продуктів не виробляв. У зв'язку з цим було прийнято рішення посилити спеціалізацію сільського господарства. Проведені в той період реформи не змогли забезпечити перехід до інтенсивного типу економічного розвитку. Адміністративно-командна система гальмувала перехід на рейки науково-технічної революції. Якщо завод випускає металорізальні верстати, він може їх удосконалювати, але не може перейти на випуск принципово нової техніки, що не відповідає його спе-ціалізації. В умовах ринкової економіки такий завод, найімовірніше, припинить сущест-вованіе, тому що його продукція в умовах НТР не знайде збуту. В умовах адміністра-тивної системи не прийнято було закривати завод через подібну причини. І наш завод на-ряду з іншими подібними продовжував насичувати промисловість морально застарілою технікою, а розподільна система на чолі з Держпостачем забезпечувала збут, розподіляючи цю техніку. У результаті виявилося, що у нас більше металорізальних верстатів, ніж у США, ФРН і Японії разом узятих. Ще одна причина уповільнення темпів і падіння економічної ефективності виробниц-ства - виснаження природних ресурсів. Наша країна багата природними ресурсами, але в еко-номически розвинених районах запаси нафти, деревини підходять до кінця. На Уралі були гори Магнітна і Благодать, гори першосортною залізної руди, відмічені на всіх географиче-ських картах. Тепер цих гір більше немає. Значні запаси сировини залишилися в труднодоступ-них районах, а там, в несприятливих для життя людини умовах, їх видобуток обходиться на-багато дорожче. Наприклад, кілометр залізниці там коштує в 10 разів дорожче, ніж в євро-пейських частині країни. Тому основні фонди промисловості зростали швидше, ніж випуск продукції і падала фондовіддача - випуск продукції на одиницю основних виробничих них фондів. Тільки в 80-і рр.. випуск продукції на 1 руб. основних фондів скоротився з 1 руб. 29 коп. до 98 коп. Виходом із цього становища є ресурсозберігаюча технологія. У нас до цих пір прийнято вважати провідними в промисловості професіями професії шахтаря, нафтовика, сталевара, тобто людей, які «добувають» ресурси. Тим часом прогрес полягає в скороченні ваги видобувних галузей, тому що, чим більше ресурсів у природи ми візьмемо зараз, тим менше залишиться нашим нащадкам. У нас на душу населення видобувається в 3,5 рази більше залізної руди, ніж у США, і виплавляється в 1,5 рази більше сталі. Але в США - великий надлишок металу, а у нас його не вистачає: до 40% металу втрачається при його обробці. Японський верстат важить в середньому 800 кг., А наш - 2500 кг. Правда, видобувні галузі і у нас розвиваються уповільненими темпами. Якщо загальний обсяг промислового виробництва з 1965 по 1990р. виріс в 3,6 рази, то видобуток вугілля збільшився тільки на 21%, нафти - в 2,36 рази, а чорна металургія збільшила виробництво на 93%. За 80-і рр.. видобуток вугілля і нафти скоротилася. Задачу економії природних ресурсів необхідно вирішувати в комплексі з охороною природ-ної середовища, що вимагає додаткових витрат. Витрати збільшуються не тільки тому, що очисні споруди коштують дорого, але й тому, що доводиться відмовлятися від дешевих тех-нологій. Так, в лісовій промисловості ліквідується молевой сплав (сплав колодами), тому що такий сплав засмічує й отруює річки. А молевой сплав був найдешевшим способом транспортування деревини. До числа природних ресурсів належать і людські. Перш за п'ятирічку число зайнятих у промисловості збільшувалася відсотків на 20 (до війни - більше), що і слугувало екс-інтенсивним фактором росту. У 1981-1985 рр.. воно зросло на 3,3%, в 1986-1990 рр.. скоротилося на 1%. У зв'язку з падінням народжуваності число зайнятих перестало збільшуватися, а, отже, зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Наше сільське господарство розвивалося по шляху інтенсифікації, але просунулося в цьому напрямку дуже мало. Отже, темпи зростання промислового та сільськогосподарського виробництва стали падати у міру скорочення екстенсивних факторів - виснаження ресурсів та зменшення народжуваності. Якщо раніше інтенсифікація могла розглядатися лише як оптимальний варіант розвитку, то тепер вона стала єдиною можливістю. Але при збереженні адміністративної системи, при відсутності конкуренції інтенсифікація залишалася благим побажанням. Адміністративно-командна система зайшла в глухий кут. Без її ліквідації подальший розвиток стало неможливим. З середини 70-х років стали проявлятися симптоми кризових явищ в економіці. На-спостерігалися уповільнення розвитку науково-технічного прогресу; моральний знос обладнання-вання в провідних галузях промисловості; посилення відставання інфраструктурних галузей від основного виробництва; намітився ресурсний криза, що виражався у переміщенні видобутку природних ресурсів у важкодоступні райони, в подорожчанні видобувається сировини для промисловості. Все це негативно відбивалося на основні економічні показники народного господарства країни. З кожною п'ятирічкою середньорічні темпи їх зростання знижувалися. Однією з причин цього була амбітна зовнішня політика керівництва країни, для якої потрібен надпотужний військовий потенціал, створюваний військово-промисловим комплексом (ВПК). Для розвитку та утримання ВПК необхідні були величезні матеріальні та фінансові ресурси, які можна було отримати лише за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної плати трудящих. До середини 70-х років стали відчутні помилки радянського керівництва у соціально-економічній політиці. Те, що було допустимо перш, тепер давало нескінченні збої. Виявилася потворною структура економіки в результаті незбалансованості її провідних блоків. За всі роки соціалізму переважно розвивалося виробництво засобів виробництва (група «А»). У легкій, харчовій промисловості (група «Б») було зі-зосереджено лише 10% основних виробничих фондів. Тому в загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка предметів споживання, яка в 1986 р. склала всього 24,7% проти 60,5% в 1928 р. Це означало, що економіка не орієнтувалася на першочергове задоволення потреб людини, величезна частина промислової продукції була виключена з сфери товарно-грошового обігу, тому що засоби виробництва не продавалися, а розподілялися. Така економічна політика вела до погіршення соціальної сфери, так як кошти на житлове будівництво, охорону здоров'я, освіту, науку виділялися за залишковим принципом з неухильним зниженням їх частки у видатках державного бюджету. В умовах величезного зростання масштабів виробництва, кількості промислових підпри-ємств та чисельності населення буксувала планово-розподільна система управління госпо-дарства, тобто механізм управління. Держава не змогла призупинити падіння темпів про-виробництва, домогтися виконання встановлюваних планів випуску продукції, незважаючи на зниження їх завдань за п'ятирічкам; перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку, хоча про це неодноразово заявлялося; позбутися збиткових підприємств (їх питома вага досягла 40% від загального числа), забезпечити економію споживаних на виготовлення одиниці продукції матеріальних, енергетичних, трудових ресурсів; економіка залишалася несприйнятливою до науково-технічному прогресу, в результаті чого Радянський Союз «прогледів» другий етап сучасної науково-технічної революції і в технологічному відношенні відстав від провідних країн Заходу. До цього додавалися загальне одержавлення, коли навіть намагалися заборонити особисті підсобні господарства; звуження демократичних засад в країні; монополізм виробника; однопартійна політична система. Все це призвело до відчуження людини від гро-ної власності та втрати інтересу до праці та її результатами. Якщо раніше радянські люди могли визнати пріоритет народногосподарських інтересів, то тепер вони перестали вірити в партійні гасла про всенародне державі і про можливість побудови в СРСР ком-мунізма. Причиною негативних явищ в економіці були також волюнтаризм і в багатьох випадках низький професіоналізм керівників вищої та середньої ланки управління, так називає-мій номенклатури партійних і радянських органів. Монопольне становище комуністичної партії зумовлювало відповідну кадрову політику в країні. Вона була спрямована на непорушність партійної системи підготовки та просування керівних кадрів. Фахівці та керівники могли самореалізуватися лише шляхом вступу в компартію і працюючи в партійних організаціях, радянських, комсомольських та профспілкових органах. Демократичний централізм, незаперечність авторитетів партійних та інших керівників будь-якого рівня, їх нетерпимість до критики вели до того, що в партійно-радянську і будь-яку іншу номенклатуру нерідко включалися особи слухняні, але не володіють ні розумом, ні ініціативою, ні іншими якостями, необхідними для ру -рівників. Таким чином, з кожним поколінням інтелектуальний і професійний потенціал керівників партійних і радянських органів, підприємств і організацій у країні знижувався. Низький рівень оплати праці не сприяв заощадженню трудових ресурсів та використання досягнень науково-технічного прогресу. Екстенсивні методи розвитку економіки, необгрунтоване будівництво нових підприємств вели до розриву між зростанням числа робочих місць і збільшенням трудових ресурсів. Якщо в передвоєнні і перші послево-енние п'ятирічки зростання трудових ресурсів у містах забезпечувався за рахунок жителів сільських місцевостей, то до 80-м рокам ці джерела практично себе вичерпали. Так, в 1976-1980 рр.. приріст трудових ресурсів склав 11,0 млн. чоловік, в 1981 - 1985 рр.. - Більше 3 млн.; в 1986-1990 рр.. - Більше 2 млн. чоловік. Соціально-економічні наслідки такого розвитку виразилися в зниженні трудової, технологічної дисципліни, в економічній відповідальності працівників за результати праці, збитки і втрати. До цього слід додати, що в країні малася прихована інфляція, яка за розрахунками економістів становила приблизно 3% на рік. З урахуванням такої інфляції національний дохід країни перестав рости вже в 80-і роки. Проте чисельність населення повільно, але увеличи-валась. Таким чином, розмір національного доходу і національного багатства на душу насе-лення зменшувався, тобто йшло абсолютне зубожіння населення. Однією з основних причин важкого економічного становища, в якому опинилася країна, було гіпертрофоване розвиток ВПК - мілітаризація економіки. Протягом багатьох десятиліть у ВПК прямувала переважна і найбільш якісна частина матеріальних і трудових ресурсів держави. Кінцева продукція оборонних під-приємств забезпечувала військовий потенціал країни, але економічна віддача від використовуваних у ВПК матеріальних, фінансових і трудових ресурсів для вирішення економічних і соціальних проблем країни була незначна, навпаки, для діяльності цих підприємств були потрібні величезні бюджетні асигнування, а їх продукція в основному складувалась. Безумовно, створений ціною величезних зусиль і за рахунок постійного недофінансування інших галузей господарства військовий потенціал СРСР забезпечував оборонну міць держави, а також зберігав геополітичну рівновагу на планеті, протистояв ВПК США. Однак цей же потенціал заохочував амбітну зовнішню політику керівництва країни, в результаті якої були постійна міжнародна напруженість і гонка озброєнь. Так було в 1950 р. в Північній Кореї, в 1962 р. - на Кубі, коли після розміщення там зі-радянським ракет уряд США пред'явило СРСР ультиматум про ліквідацію їх на острові. Світ був на межі нової світової війни і навіть термоядерної. Ракетні установки були де-монтовані. Ускладнювалися відносини з країнами соціалістичної співдружності (події в Угорщині, Албанії, Югославії, Чехословаччини). У 1968 р. стався військовий конфлікт між-ду СРСР і Китаєм через острови Доманський на Амурі. По суті це було перше в історії під-енное зіткнення двох держав із соціалістичного табору. Військова присутність СРСР, радянська зброя було в Кореї, В'єтнамі, Анголі, Єгипті, Сирії, Іраку та інших державах. У 1978 р. СРСР втягнувся в затяжну війну в Афганістані. Ця війна мала серйозні по-слідства для країни, що виразилися в підриві міжнародного авторитету СРСР, далекій-Шем економічному виснаженні, негативному психологічному кліматі всередині країни. Надмірне розвиток ВПК і пов'язане з цим відставання цивільних галузей народного господарства призвели до їх технічної відсталості і неконкурентоспроможності на світовому ринку. Усередині країни це послужило причиною товарного голоду, постійних дефіцитів продукції, необхідної для задоволення повсякденних потреб населення. Ця продукція розподілялася по підприємствам і установам шляхом так званої «виїзної торгівлі». Відсутність товарів повсякденного попиту у вільному продажу вело до корупції в сфері обігу, до зростання цін. Незадоволений попит на товари дав поштовх до створення підпільних підприємств і розвитку тіньової економіки, корупції чиновників, соціального розшарування населення, зміни соціальної структури суспільства, зростання невдоволення громадян. В умовах постійного дефіциту матеріальних, фінансових і трудових ресурсів в еко-номіці країни була відсутня конкуренція виробників продукції та послуг. У результаті цього були відсутні стимули до підвищення якості продукції та послуг, зниженню витрат виробництва і цін, ресурсозбереження, заміні застарілого обладнання. До середини 80-х років більше половини парку виробничого обладнання мало знос понад 50%. Все це в свою чергу не сприяло впровадженню досягнень НТР, навіть якщо вітчизняна наука їх пропонувала. Промислова продукція СРСР втрачала свою конкурентоспроможність на світовому ринку. Недостатньо ефективно функціонував і агропромисловий комплекс країни. У сільськогосподарському виробництві переважали екстенсивні методи. Наголос робився на розширення використання земельних ресурсів. Незважаючи на зростання поголів'я худоби, органічні добрива використовувалися слабо, хімічних ж добрив не вистачало і якість їх була низька. У результаті врожайність основних сільськогосподарських культур була помітно нижче, ніж в інших європейських країнах. Однією з причин відставання агропромислового комплексу було слабкий розвиток інфра-структури та потужностей з переробки сільськогосподарської продукції. Не вистачало сховищ для зібраного врожаю, хороших доріг у сільській місцевості, ремонтних служб і запча-стей для сільгосптехніки. Все це вело до того, що не завжди прибиралися засіяні площі, погано зберігався зібраний урожай, були величезні втрати сільськогосподарської. У результаті в країні перманентно наступали продовольчі кризи, що змушувало закуповувати за кордоном щорічно від 20 до 40 млн. т зернових культур, а харчова і легка про-мисловість не мали достатньої кількості сировини. На небезпеки і наслідки гіпертрофованого розвитку ВПК, відсталість цивільних галузей і сільського господарства звертали увагу керівництва країни вчені - еконо-сти, соціологи, екологи та ін Але їх думка не враховувалася. До середини 80-х років це стали розуміти і в центральних органах влади. Приводом до цього стало погіршення фінансового со-стояння держави. У 60-ті - 70-ті роки одним із значних джерел фінансових ресурсів держави були надходження від зовнішньоекономічної діяльності. В основному це були доходи від продажу сировинних ресурсів, головним чином, нафти. У цей період країна отримала більше 150 млрд. дол Ці кошти спрямовувалися на закупівлю обладнання для підприємств, на будівництво цивільних і військових об'єктів, на закупівлю продовольства і товарів широкого споживання-ня. Однак до початку 80-х років стали виникати труднощі в отриманні таких коштів. В основі цього лежав ряд причин. Стало важче підтримувати колишній рівень видобутку нафти. Вичерпувалися старі нафтопромисли. Погіршилися геологічні умови видобутку. Легка нафту істотно зменшилася. Для видобутку ж важкої нафти необхідно було спеціальне облад-нання, але для його виробництва не була підготовлена машинобудівна промисловість. Змінилася і кон'юнктура міжнародного нафтового ринку. Все ширше в господарстві поза-дрялісь енергозберігаючі технології. Це тягло зниження потреби в енергоносіїв-лях. На нафтовому ринку посилилася конкурентна боротьба нафтовидобувних країн. Ціни на нафту знижувалися. Разом з тим зміст ВПК, малорентабельних підприємств і невиробничої сфе-ри вимагали все більших бюджетних асигнувань. Джерелом їх були зовнішні позики і золотий запас країни, який знизився з 2050 т в 1953 р. до 681 т в 1987 р. і до 340 т - в 1996 р. Непростий була проблема зовнішньої заборгованості нашої країни, обсяг якої дорівнював приблизно 80 млрд. дол Приблизно стільки ж країні повинні були інші держави. Однак якщо наша заборгованість була в основному фірмам, банкам за придбану про-промислову та сільськогосподарську продукцію, то СРСР надавав кредити іншим го-державу для реалізації продукції свого ВПК. Це були держави соціалістичного табору (В'єтнам, Куба та ін.), але головним чином країни Третього світу (Ірак, Сирія, Єгипет, Ангола, Афганістан та ін.), валютна платоспроможність яких, була вкрай низька. Таким чином, якщо витрати державного бюджету з погашення зовнішньої заборгова-ності росли, то надходження із зовнішніх джерел зменшувалися. Все це вело до погіршення державних фінансів, зростання бюджетного дефіциту, кото-рий все в більших розмірах покривався за рахунок грошової емісії та зростання внутрішнього боргу країни. На цьому тлі росла потреба у збільшенні бюджетних асигнувань на дотірова-ня галузей народного господарства. Дотації, що досягають однієї п'ятої частини всіх бюджетних витрат, практично заохочували утриманство і безгосподарність підприємств і колхами-зов. Втрати і непродуктивні витрати в народному господарстві щорічно збільшувалися. Ці та інші подібні фактори негативно впливали на стан державних фінансів, наближали фінансова криза, що вибухнула на початку 90-х років, який не змогли запобігти постійно мінливі міністри фінансів (з 1985 по 1998 рр.. Цей пост займали одинадцять чоловік, а деякі з них - всього по кілька місяців). Багато призначувані міністри фінансів та їх заступники були непрофесіоналами, не знали фінансових проблем і шляхів їх вирішення. Особливо часто стали міняти керівників фінансового відомства країни в 90-і роки. Міністерська чехарда, відхід з фінансових органів в комерційні структури великої кількості професійних працівників, поділ Міністерства фінансів на ряд самостійних відомств, відсутність між ними належної координації ще більш послабили систему управління державними фінансами та фінансовий стан держави. Всі ці фактори змушували керівництво країни шукати шляхи виходу зі поло-ження. Була усвідомлена необхідність структурної перебудови промисловості, зміни економічних відносин у народному господарстві. Це виразилося в спробах розширення госп-розрахунку, встановлення прямих економічних зв'язків між підприємствами, введення оренд-них відносин та ін Структурна перебудова промисловості повинна була проводитися на основі конверсії підприємства ВПК. Однак через відсутність у бюджеті необхідних коштів на капітальні вкладення та протидії директорів оборонних підприємств, які не бажали виробляти товари масового попиту, конверсія проводилась в обмежених розмірах. Негнучкість і в багатьох випадках некомпетентність керівників вищої та середньої зве-на управління призвели до відставання підприємств, що не входять у ВПК, їх неспроможності у забезпеченні внутрішнього ринку та неконкурентоспроможності спочатку на зовнішньому, а потім і внутрішньому ринках. Як результат цього - втрата в 80-х роках ринків у країнах РЕВ, а потім в 90-х роках - ринків СНД і, нарешті, по багатьох позиціях було втрачено ринок збуту і самої Росії. У створенні економічних труднощів для Радянського Союзу брали участь і країни, входячи-щие в НАТО. Багаторічне протистояння двох військово-політичних блоків показало, що успіх в «холодній війні» міг бути досягнутий лише на економічному полі битви. Для досягнень-вання такого успіху аналітиками західних країн виявлялися слабкі місця в економіці СРСР, а урядами країн НАТО проводилися заходи, метою яких було ослаблення радянської економіки. Для цього організовувалися широкомасштабні кампанії зі зниження на світовому ринку цін на нафту, обмеження експорту радянського природного газу, що призводило до зменшення надходження в Радянський Союз іноземній конверти-руемой валюти. Введення США заборони на придбання Радянським Союзом нової промислової продукції та нових технологій, зростання військових озброєнь країн НАТО, підвищення їх технологічного рівня і вартості загострили ресурсний та технологічний криза СРСР, викликали необхідність збільшення їм власних військових наукових дослід-ваний. Все це вело до його подальшому економічному виснаження. При цьому західними країнами створювалися умови, що утрудняють отримання Радянським Союзом іноземних кредитів. Паралельно економічної кризи в країні дозрівали ідеологічний, а потім і полі-тичний кризи. Що виникло ще в 60-х роках дисидентський рух, майже пригнічений репресіями в 70 - 80-ті роки, знову настільки швидко розвиватися. У центрі цього руху була боротьба за цивільні права людини, за деідеологізацію культури, за демократизацію суспільства і ліквідувати-дацію монополії КПРС у суспільному житті. Одночасно з цим рухом, а іноді і в рамках його і республіках СРСР розвивалися націоналістичні рухи. Таким чином, економічний, а потім і політична криза, що вибухнула в країні наприкінці 80-х - початку 90-х років, був обумовлений багаторічної неефективної економічної політикою, що проводиться керівництвом країни, його амбітністю в міжнародних ставлення-пах. Це призвело до економічного виснаження держави, до дискредитації з-соціалістичного способу виробництва і всієї світової соціалістичної системи. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Економічний розвиток СРСР в 60-90-х роках" |
||
|
||