загрузка...

трусики женские
« Попередня Наступна »

Стан сільського господарства Росії на початку ХХ століття. Аграрна реформа П.А. Столипіна


На початку ХХ століття сільське господарство залишалося головною галуззю господарства Росії.
Для Росії було характерно поєднання промислового та фінансового капіталу з відсталою системою землеробства. Власниками землі були дворяни, селяни, купці, духовенство, міщани, держава. Найбільша частка земельних угідь належала дворянам. Усередині громади відбувалося розшарування селянства. Частина землі здавалося в оренду.
Відсталість землеволодіння, наявність безлічі пережитків кріпацтва в російській де-ревне послужили найважливішими причинами загострення класової боротьби між поміщиками і селянами, між заможними селянами і біднотою. На початку ХХ століття повстання кре-стьян охопили багато районів Росії, особливо Центр, Поволжі, Закавказзі. Аграрний питання було одним з центральних питань економічного розвитку Росії.
В результаті поразки в російсько-японській війні 1904 - 1905рр. виникла необхідність у проведенні нової реформи. Переважання феодально-поміщицьких елементів у виробництв-ських відносинах над капіталістичними гальмувало розвиток сільського господарства. Для виходу з кризи необхідно було створити розширену і міцну базу, що забезпечує прискорення промислового розвитку Росії і на цій основі збільшити і зміцнити бюджет держави. Для цього, у свою чергу, необхідно було реформувати аграрний сектор.
Сільське господарство у великій мірі визначало життєвий рівень населення. Тому без успішного вирішення проблем сільського господарства інтенсивний розвиток країни не перед-ставлять можливим. У сільськогосподарському користуванні знаходилося 469,4 млн. десятин землі. Розподіл по різних регіонах країни було неоднаково. Наприклад, по 11 рай-Онам Європейської Росії земля розподілялася таким чином: державні, удель-ні, церковні та установчі землі - 39,1%, надільні землі - 35,1% і ча-стновладельческіе - 25,8%.
До початку XX в. поміщики втратили 1/10 частини землі, але як і раніше залишалися ос-новних власниками землі. 30 тис. дворянських сімей в середньому володіли по 2333 десятини землі. Всього в руках великих землевласників знаходилося 70 млн. десятин, що становило 25% всієї врахованої землі. З 1906 по 1916 рр.. поміщиками було продано селянському банку 9,5 млн. десятин землі, а 8,8 млн. десятин закладено в дворянському банку. Проте поміщикам належали величезні земельні володіння. За централізації землі у власності окремих осіб Росія займала перше місце в Європі. Великі поміщицькі господарства були осередками концентрації капіталу в землеробстві і носіями полукрепостнической експлуатації селянства. Крім дворянства приватну власність на землю мали селяни, купці і міщани. Приватновласницькі господарства виступали як фермерські і мали можливість використовувати сільськогосподарські машини, штучні добрива, застосовувати найману працю.
В общинному і подвірному володінні селян було 137 млн. десятин землі. З них 64 млн. десятин припадало на 2,1 млн. багатих селянських дворів, а інша частина, 73 млн. десятин - на 10,5 бідних селянських дворів. В силу природного зростання населення різко скорочував-ся розмір душового селянського наділу. Якщо наприкінці XIX в. він становив у середньому 3,5 деся-тин на душу, то в 1905 р. - 2,6 десятин. 53,5 млн. селян мали наділ від 1 до 1,75 десятин землі на душу. Зростала за обсягом купівля землі селянами. Разом з тим до 1905 року лише 490 тис. селянських дворів купили землю. Заможна частина селянства зосередила 3/4 покупної землі. Більшість же селянських дворів набувало дрібні ділянки землі, що не набагато розширювало їхні наділи. Малоземелля змушувало селян орендувати землю у по-поміщиків. Селяни-бідняки часто не могли відшкодувати вартості вкладеної праці з обробки орендованої землі. Росли борги селян. За даними Міністерства фінансів, борги лише по викупних платежах могли бути погашені в 30-х роках XX в.
Йшов процес розшарування селянства. Відбувалося вимивання середнього селянства, з якого, з одного боку, виділялося заможне селянство, з іншого, - ширший шар селян-бідняків, які йшли в пошуках заробітку в місто або в поміщицькі господарства. Наприкінці XIX в. налічувалося 3,5 млн., сільськогосподарських робітників. Чисельність їх постійно збільшувалася. Праця сільськогосподарських робітників оплачувалася низько, тривалість робочого дня не була визначена. У неврожайні роки оплата праці наймитів різко знижувалася.
Умови, в яких знаходилося селянське господарство, давали можливість поміщикам обробляти землю дешевою працею селянина, здаючи йому землю в оренду або предостав-додаючи позику. Оренда виступала у грошовій, іспольной та відробітковій формах. Орендна плата становила 81% чистого доходу з однієї десятини землі. Щорічно селяни виплачували за орендовану землю сотні мільйонів рублів. Тому більшість поміщиків не прагнула-лось до розбудови своїх господарств на капіталістичний лад. Врожаї були низькими, особ-ливо в господарствах основної маси селян. Так, врожайність пшениці в різних країнах становила: в Росії - 55 пудів з десятини, у Німеччині - 157, у Бельгії - 168. Приблизно така ж картина була по іншим культурам.
Зростання сільськогосподарського виробництва відбувався повільно і екстенсивним шляхом. На початку XX в. загальна посівна площа в 62 губерніях збільшилася з 81,2 млн. десятин до 138,0 млн. десятин за рахунок освоєння земель Заволжжя, південних степових районів, Північного Кавказу, Казахстану і Сибіру. Вивіз сільськогосподарської продукції збільшився в грошовому Вира-женні з 701 млн. руб. в 1901-1905 рр.. до 1126 млн. руб. в 1911-1913 рр..
Сільське господарство було схильне загальним тенденціям економічного життя російсько-го суспільства, розвиток сільського господарства знаходилося в тісному зв'язку з розвитком промисловості.
Сільське господарство зазнало капіталізації, яка здійснювалася головним чином під впливом зростання цін на сільськогосподарську продукцію на внутрішньому і зовнішньому рин-ках. Про розвиток капіталізму в сільському господарстві свідчила тенденція зростання вироб-ництва, розширення його товарності. До 1905 р. 47% всього товарного хліба вироблялося в по-мещічье господарствах, в селянських - близько 50%. Куркульські господарства, що складали 1/6 частина селянських дворів, давали 38% валового збору зерна.
По виробництву зернових культур Росія займала перше або одне з перших місць в ми-ре. У світовому виробництві хліба в 1913 р. на частку Росії припадало понад 1/2 жита, більш 1/4 пшениці та вівса, близько 38% ячменю.
Збільшилися посівні площі та збір врожаїв по технічним культурам. З 1909 по 1913 рр.. збір картоплі збільшився на 124,4%, льону-волокна - на 133,9%, буряківки - 158,7%, тютюну - 161,7% соняшнику - 205,4%. Значним було зростання валової продукції буряків в Курській, Харківській губерніях, при цьому посіви та збір особливо зросли в селянських господарствах. У 1911 р. переробку буряка виробляв 281 завод, а в 1913 р. - 293.
Переважна частина поміщицьких господарств (80,6%) застосовувала найману працю. Чим крупніше було господарство, тим вище був відсоток застосування найманої праці. Господарства з розміром землі більше 5000 десятин повністю грунтувалися на найманій праці. Виникали зразкові господарства з більшою площею землі, організовані за капіталістично і спеціалі-зірующіеся на виробництві зерна.
Проте, в цілому, сільське господарство було відсталим. Сільськогосподарських машин, спокуса-дарських добрив застосовувалося мало і лише в передових поміщицьких господарствах. Були примітивними і методи обробки землі, сільська борона і соха залишалися самими поширеності знаряддями у сільськогосподарському виробництві. У 1910 р. налічувалося 7,9 млн. сох, 5,7 млн. дерев'яних борін і 3 млн. дерев'яних плугів. Зросло число безкінних і однокінних селянських господарств. У 1912 р. вони становили 8,4 млн. господарств (у 1900 р. - 5,6 млн. господарств). Знижувалося споживання хліба на душу населення. 1911 був неврожайним - голодували 30 млн. селян. Все це обумовлювало низьку врожайність, загальну відсталість країни і соціальну напругу в суспільстві. На початку XX в. активізувалася боротьба селянства проти поміщиків за землю. У ході революції 1905-1907 рр.., Незважаючи на протиріччя між різними верствами селянства, воно виступило єдиним фронтом проти поміщицького землеволодіння і напівкріпацьких порядків.
З 1905 р. в політиці царського уряду посилюється увага до аграрного сектору господарства. Але в уряді не було єдиного підходу до аграрного питання. Міністр внутрішніх справ В.К. Плеве, що виражав настрій реакційного дворянства, стояв за станову відособленість селянства, недоторканність сільської громади, у збереженні якої тривалий час була зацікавлена ??держава. Воно використовувало громаду для гарантованого справляння платежів. С.Ю. Вітте вважав за необхідне створення більш сприятливих умов для розвитку капіталізму в селі.
Після 1905 р. стало очевидно, що подальше здійснення охоронно-піклувальної політики держави на селі неможливо.
Взяв верх курс на створення «міцного одноосібного власника», спрямований на со-зберігання панування поміщиків. Від політики общинного землеволодіння царський уряд перейшов до руйнування громади, закріпленню землі у приватній власності селянина та створенню хутірського і висівкового господарства. Поміщицька власність на землю залишалася в недоторканності. Розробником і виконавцем нової аграрної реформи був голова Ради Міністрів Росії П.А. Столипін, який намагався здійснити радикальні перетворення в сільському господарстві.
Початок реформі поклав указ імператора від 9 листопада 1906 р., який після обговорення в Державній думі, Державній раді і затвердження 14 червня 1910 імператором став законом. Закон був доповнений постановою, за яким усі громади, де не було пе-Рідшали землі протягом останніх 24 років, вважалися перейшли до спадково-дільничному володінню, а ділянки, що знаходяться в користуванні селян, ставали їх особистою власністю.
29 травня 1911 був прийнятий закон про землеустрій, покликаний при-рить руйнування громади.
«Поки селянин бідний, - вважав П.А. Столипін, - поки він не володіє особистої земель-ної власністю, поки він знаходиться насильно в лещатах громади - він залишиться рабом і ніякий писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи ». Проведення закону в життя покладалося на створені губернські та повітові землевпорядні комісії, що складалися з чиновників, земських гласних і селян.
Аграрна політика царизму до 1905р. характеризувалася підтримкою сільськогосподарської громади. Громада була для народу владою, яка замінила поміщика. Саме через громаду уряду було легше збирати податі і повинності.
Громада відповідала перед урядом за кожного господаря. Громада розпоряджалася землею, могла взяти землю в одних господарів і передати іншим. Положенням 1861р. дозволявся вихід з общини за умови внесення всієї суми платежу. Природно, що цим змогли скористатися не багато. Закон 1893р. встановив, що виходити з громади можна було тільки за згодою земського начальника. Уряд вважав небажаним вихід з про-Київщини, і земські начальники проводили цю лінію.
Однак, капіталізм проникав і в сільське господарство. Бідні селяни здавали свою зем-лю заможним селянам. Общинні порядки гальмували розвиток капіталізму. Поміщикам зручніше було мати справу з дрібним селянством. Але з іншого боку їм було вигідно зда-вать землю в оренду куркулям.
Під час революції 1905 - 1907гг. селяни виступали проти поміщиків. Причому нали-чие громади зумовлювало організований характер цих виступів. Уряд ре-шило в селянському середовищі створювати міцний шар куркулів - власників, що протистоять селянській масі. Такі дії розглядалися як засоби проти селянських беспо-рядків. Уряд намагався створити в селянському середовищі шар власників, здатних з повагою ставитися до чужої власності.
З'їзди дворянських організацій в 1906р. вимагали від уряду повороту до нової аг-рарной політиці, спрямованої на руйнування громади.
Тут слід врахувати і той факт, що робочий клас ставав все більш організованим і вимагав повної конфіскації поміщицьких земель.
Селянський земельний питання перетворилося на початку століття в національну проблему но-мер один. Близько 78% населення не знаходили застосування своїй праці.
Аграрна реформа складалася з ряду послідовно проведених і взаємозалежних за-ходів. Основний напрямок реформ полягала у наступному: руйнування общини і роз-виток приватної власності, створення селянського банку, переселення селян, коопера-активне рух, Агрокультурні заходи.
Указ від 9 листопада 1906 року вводить дуже важливі зміни в землеволодінні селян. Всі селяни одержували право виходу з общини, яка в цьому випадку виділяла виходить землю у власне володіння. При цьому указ передбачав привілеї для заможних селян з метою спонукати їх до виходу з общини. Зокрема, що з громади напів-чали «у власність окремих домохазяїнів» всі землі, «що складаються в його постійному користу-вання». Це означало, що вихідці з общини отримували і надлишки понад душову норму. При цьому якщо в даній общині протягом останніх 24 років не проводилися переділи, то надлишки домогосподар одержував безкоштовно, якщо ж переділи були, то він платив общині за надлишки по викупних цінах 1861 року. Оскільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то і це було вигідно заможним вихідцям.
Разом з тим, здійснювалися заходи щодо забезпечення міцності і стабільності трудових селянських господарств. Так, щоб уникнути спекуляції землею і концентрації власності, в законодавчому порядку обмежувався граничний розмір індивідуального землеволодіння, була дозволена продаж землі селянам.
  Закон 5 червня 1912 дозволив видачу позики під заставу будь-якої придбаної селянами надільної землі. Розвиток різних форм кредиту - іпотечного, меліоративного, агрокуль-турне, землевпорядного сприяло інтенсифікації ринкових відносин в дерев-ні.
  Одночасно з виданням нових аграрних законів уряд вживає заходів до на-сільственному руйнування общини, не сподіваючись повністю на дію економічних факто-рів. Відразу після 9 листопада 1906 весь державний апарат приводиться в рух пу-тем видання самих категоричних циркулярів і наказів, а так само шляхом репресій проти тих, хто не дуже енергійно проводить їх у життя.
  Практика реформи показала, що селянство в своїй масі було налаштоване проти виділу з общини - принаймні, в більшості місцевостей. Обстеження настроїв селян Вільно-економічним суспільством показало, що в центральних губерніях селяни негативно тельно ставилися до виділу з общини (89 негативних показників в анкетах проти 7 по-ложітельних).
  У сформованій обстановці для уряду єдиним шляхом проведення реформи був шлях насильства над основною селянкою масою. Конкретні способи насильства були найрізноманітніші - від залякування сільських сходів до складання фіктивних вироків, від скасування рішень сходів земським начальником до винесення постанов повітовими землевпорядними комісіями про виділення домохазяїнів, від застосування поліцейської сили для отримання "згоди" сходів до висилки супротивників виділу,
  У результаті, до 1916 року з общин було виділено 2478 тис. домохазяїнів, або 26% общинників, заяви ж були подані від 3374 тис. домохазяїнів, або від 35% общинників. Таким чином, уряду не вдалося домогтися своєї мети і виділити з общини хоча б більшість домохазяїнів. Саме це і визначило крах столипінської реформи.
  У 1906 - 1907 году вказівками царя частина державних і питомих земель була пере-дана селянському банку для продажу селянам з метою ослаблення земельного дефіциту. Крім того, з розмахом проводилася Банком купівля земель з подальшим перепродажем їх селянам на пільгових умовах, посередницькі операції по збільшенню селянського землекористування. Він збільшив кредит селянам і значно здешевив його, причому банк платив більший відсоток за своїми зобов'язаннями, ніж платили йому селяни. Різниця в пла-теже покривалася за рахунок субсидій з бюджету, склавши за період з 1906 по 1917 р. 1457,5 млрд. рублів.
  Банк активно впливав на форми землеволодіння: для селян, які купували землю в одноосібну власність, платежі знижувалися. У результаті, якщо до 1906 року основну масу покупців землі складали селянські колективи, то до 1913 року 79,7% покупців були одноосібними селянами.
  Для проведення аграрній політиці уряд створив Селянський поземельний банк. Йому було надано право скуповувати землі в розмірах більше, ніж його власний капітал. Банк скуповував поміщицькі землі і землі селянських громад, а також був посередником, якщо селянин безпосередньо купував землю у поміщика.
  Питання про переселення надлишкового населення піднімався графом Вітте вже в 1902р.
  Уряд Столипіна провело і серію нових законів про переселення селян на ок-раїни. Можливості широкого розвитку переселення були закладені вже в законі 6 червня 1904. Цей закон вводив свободу переселення без пільг, а уряду давалося право приймати рішення про відкриття вільного пільгового переселення з окремих місцевостей імперії, «виселення з яких визнавалось особливо бажаним». Вперше закон по пільговому переселенню був застосований в 1905 році: уряд «відкрило» переселення з Полтавської і Харківської губерній, де селянський рух був особливо широким.
  За указом 10 березня 1906 право переселення селян було надано всім бажаю-щим без обмежень. Уряд асигнував чималі кошти на витрати по влаштуванню переселенців на нових місцях, на їх медичне обслуговування і суспільні потреби, на прокладку доріг. У 1906 - 1913 роках за Урал переселилося 2792,8 тисяч жителів. Кількість селян, що не зуміли пристосуватися до нових умов і вимушених повернутися, состави-ло 12% від загального числа переселенців. Підсумки переселенської компанії були наступними. По-перше, за даний період був здійснений величезний стрибок в економічному і соціаль-ном розвитку Сибіру. Також населення даного регіону за роки колонізації збільшилося на 153%. Якщо до переселення в Сибір відбувалося скорочення посівних площ, то за 1906-1913 роки вони були розширені на 80%, в той час як в європейській частині Росії на 6,2%. За темпами розвитку тваринництва Сибір також обганяла європейську частину Росії.
  Позики селянського банку не могли повністю задовольнити попит селянина на де-ніжну масу. Тому значне поширення отримала кредитна кооперація, кото-раю пройшла у своєму русі два етапи. На першому етапі переважали адміністративні фор-ми регулювання відносин дрібного кредиту. Створюючи кваліфіковані кадри інспекторів дрібного кредиту і ассигнуя значні кредити через державні банки на початкові позики кредитним товариствам і на подальші позики, уряд стимулював кооперативне рух. На другому етапі сільські кредитні товариства, накопичуючи власний капітал, розвивалися самостійно. У результаті була створена широка мережа інститутів дрібного селянського кредиту, ощадно-позичкових банків і кредитних товариств, що обслуговували грошовий оборот селянських господарств. До 1 січня 1914 роки кількість таких установ перевищило 13 тисяч.
  Кредитні відносини дали сильний імпульс розвитку виробничих, споживач-ських і збутових кооперативів. Селяни на кооперативних засадах створювали молочні і масні артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки і навіть селянські артільні молочні заводи.
  Одним з головних перешкод на шляху економічного прогресу села була низька культура землеробства і неписьменність переважної більшості виробників, звиклих працювати за загальному звичаєм.
 У роки реформи селянам надавалася широкомасштабна агроекономічна допомогу. Спеціально створювалися агропромислові служби для селян, які організовували навчальні курси по скотарству і молочному виробництву, впровадженню прогресивних форм сільськогосподарського виробництва. Багато уваги приділялося і прогресу системи позашкільної сільськогосподарської освіти. Якщо в 1905 році число слухачів на сільськогосподарських курсах становило 2 тисячі чоловік, то в 1912 році - 58 тисяч, а на сільськогосподарських читаннях - відповідно 31,6 тисяч і 1046 тисяч чоловік.
  В даний час склалася думка, що аграрні реформи Столипіна привели до концентрації земельного фонду в руках нечисленної багатого прошарку внаслідок обез-земеліванія основної маси селян. Дійсність показує зворотне-збільшення питомої ваги "середніх шарів" в селянському землекористуванні.
  Результати реформи були не такі великі, як очікував уряд. За 9 років (1907 - 1915) виділилося 2,5 млн. домохазяїнів, тобто одна п'ята частина общинників. Таким чином, після 9 років реформ в селі переважала громада.
  Найбільша частина виходів падає на 1908 - 1909гг., А в 1910р. число виходів скорочується, тому що селяни змогли ознайомитися з результатами виходу.
  Хто виділявся з общини? Заможні селяни, захоплюючі кращі землі. Біднота, яка виділившись відразу продавала свій наділ. З двох мільйонів виділилися 60% сра-зу ж продали свої ділянки.
  Досить значна частина селян бідувала на хуторах не менше, аніж в громаді. На хуторян накладалися непомірні платежі банку, або володів страх втратити землю за Неплях-теж.
  Метою столипінської реформи був розвиток капіталістичних відносин на селі. Але в селі збереглися поміщики і збереглася залежність селян від поміщиків. Наприклад, поміщик давав гроші в позику селянинові, хліб, надавав користуватися дорогою, водопоєм, луками, випасами, лісом і т.д. За все це селянин обробляв поміщику землю своїм інвентарем.
  Почасти столипінська реформа зміцнила розвиток капіталізму. Заможна частина кресть-янства закуповувала техніку, розширювала споживання, що послужило поштовхом для розвитку про-мисловості. Найбідніша частина, яка продавала свої наділи, поповнила ряди найманих робітників у містах.
  За Урал перебралося 3 млн. осіб, з них 500 тисяч повернулося. Переселенський рух-сень протягом не перекрило природного приросту селянського населення в європейській частині стра-ни. Земельне утискання зростала. Посилено йшло руйнування селянської громади в окра-інних губерніях. Але у власне російських губерніях столипінська реформа лише злегка за-торкнула товщу общинного селянства.
  До початку першої світової війни ряд років для російського села був досить успішним. Але не за рахунок аграрного реформування. Тут діяли інші чинники: скасування урядом викупних платежів, які селяни виплачували поміщикам з 1861р. закінчився світова економічна криза і почалося зростання цін на зерно на ринках збуту. До того ж неврожайним виявився тільки один рік - 1911-й, зате в 1912 і 1913гг. врожаї були хорошими. Та й роки реформ в Росії, збігалися з підйомом кооперативного руху в Росії, особливо з широким розвитком кредитної та збутової кооперації, успіхами земської агрономії.
  Виділення з общини окремих господарств вносило дезорганізацію в землекористування залишаються в громаді селян. Столипінська реформа не зруйнувала селянську громаду, общинне землеволодіння продовжувало переважати, проявляючи разючу живучість. Сто-липіна довелося визнати, що російський селянин ніяк не може звільнитися від бажання «Всіх вирівняти, все привести до одного рівня». Не врахував своєчасно рішучий реформатор цієї обставини, і від того не вдалося перетворити російську село в фермерську.
  Однак, існує й інша оцінка столипінської реформи. У боротьбі з аграрним кризи-сом - результатом повільного розвитку продуктивних сил, з почастішанням неврожаями державна влада шукала опору не в меншало класі поміщиків, не в натуральному общинному господарстві, а у створенні шару нових земельних власників.
  Столипін так охарактеризував суть проведеної ним реформи: перетворити селян по за-вершении викупної операції у вільних власників землі. Для цього належало преоб-утворили общинне право в інститут міцного володіння землі, а останню зробити капита-лом.
  Вихід на хутори й села, переселенчество відповідали менталітету певних верств населення. Мова йде про тих, кому стало тісно в рамках примусового сівозміни та зрівняльних земельних меж. Вони отримували можливість продати закріплену в част-ную власність землю, переселитися в місто або на колонізаційні землі. Громада ж, викупивши землю, могла наділити нею нуждавшихся і тим самим трохи розрядити земельне утискання і соціальну напруженість у своєму середовищі. Одночасно вирішувалися два завдання - всіляко заохочувалася приватна ініціатива, господарський індивідуалізм і зменшувалася аг-рарная перенаселення. Це була свідома ставка на диференціацію.
  Центральним базовим протиріччям російського села початку століття було протиріччя між зрівняльними установками общинного селянства і новими елементами, пов'язаний-ними з приватною власністю і господарської свободою. Велика частина сільського населення як і раніше прагнула до збереження зрівняльної справедливості в своєму середовищі, що не схвалюючи торгової і посередницької діяльності. Селянське населення вимушено включалося в ринкові відносини, тобто в отходнічество і т.д. під тиском зобов'язань по платежах.
  Над способами вирішення цієї суперечності билися мислителі та діячі, приналеж-таження до кола ліберальних економістів-аграрників: Б. Бруцкус, С. Булгаков, П. Струве.
  Ліберали сформулювали головні питання епохи: про ринок як інструменті розширеного відтворення потреб, про реальні механізми переходу від натурально-споживчого типу господарства, до товарного, фермерському, про роль особистості як творчого початку в повсякденному господарюванні. Вони напружено шукали ефективні засоби вклю-чення сільських жителів у ринкові відносини.
  Сенс столипінської реформи полягає у пробудженні у селян ринкового ментала-тета. Первісна настороженість селян поступово змінювалася активним прийняттям проведених заходів. Повним ходом йшло перерозподіл земельного фонду. У поміщиків залишилося від 1/10 до 1/5 (залежно від району) землі.
  Чому столипінська реформа дала саме ці, а не інші результати? Для того, щоб зрозуміти, чому все сталося саме таким чином, необхідно взяти до уваги сле-дмуть важливі обставини. Общинне зрівняльний землеволодіння склалося в Росії, коли селяни становили особливу податкові стан. Вони платили податі, виконували різні повинності за принципом кругової поруки. Селянський світ служив для уряду засобом забезпечити справний виконання селянами їх обов'язків. Таким чином, світ був і землевласником і становим суспільством, що об'єднував селян у несенні ними обов'язків, покладених на них за законом.
  Селяни чинили опір реформі не тільки невігласи, а й у силу слушних жітей-ських міркувань. Оскільки врожайність залежить від погодних умов і родючості грунтів, остільки розосереджене чересполосное землекористування забезпечувало селянинові середовищ-ний урожай щорічно. Для отримання такого ж урожаю в нових умовах потрібні були б відруби більшої площі, ніж при чересполосного системі господарювання. Проведенню ре-форми перешкоджала століттями складалася селянська колективна психологія. Пере-селище на хутора не сподобалося жінкам-селянкам: хуторянки позбавлялися звичного спілкування та жіночої взаємодопомоги. Нарешті, проти реформ виступили всі революційні сили країни, які пов'язували майбутнє Росії з громадською власністю. Общинне господарство було за духом ближче до соціалістичних форм, ніж приватна земельна власність ність фермерів. Незважаючи на всі зусилля уряду, хутора прижилися в Росії лише в Західних губерніях, включаючи Псковську і Смоленську, а відруби підійшли тільки для північних губерній.
  Необхідно відзначити, що капіталістична спрямованість столипінських реформ не була послідовно витримана ні в правовому, ні в політичному сенсі, що становило відміну реформ і від прусського і від американського шляху. Так, надельную землю не можна було передати представнику іншого стану; закласти в будь-якому банку, крім селянського, продати за особисті гроші. Заповідана така земля могла бути лише близьким родичам.
  Реформи не увінчалися успіхом і тому, що уряд Столипіна при їх здійснюва-леніі прагнуло осягнути неосяжне - захистити інтереси самодержавства і поміщиків, з одного боку, і сприяти розвитку капіталізму - з іншого.
  Аграрна реформа хоча і дозволила зробити крок вперед до капіталістичних відносин, проте реформа не змінила і не могла змінити докорінно напівфеодальний і полупатріархаль-ний аграрний лад Росії початку ХХ століття. Вона залишила в недоторканності напівкріпосницького поміщицькі господарства, відсунувши, правда, їх на другі ролі. Але вона не змогла зруйнувати здорове ядро ??селянської громади, як, втім, вона не змогла поліпшити в цілому умови її розвитку. Реформа дозволила ненадовго відстрочити крах напівкріпосницького за своєю суттю російського землеробства.
загрузка...
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "Стан сільського господарства Росії на початку ХХ століття. Аграрна реформа П.А. Столипіна "
  1.  Коментарі
      стану, теорії загальної рівноваги. Вважається, що він показав, що міністерство виробництва колективістської економіки могло б раціонально планувати виробництво. Бастіа Фредерік (Bastiat Frederic) (1801-1850) - французький економіст. У 40-х роках XIX в. виступив з низкою памфлетів, в яких висловився проти протекціонізму, на користь вільної торгівлі, поєднуючи це з боротьбою проти
  2.  7.4. Особливості економічного розвитку Росії в кінці XIX - початку XX вв.
      стані фактично неплатежеспо-собнимі боржника. Державний борг досяг 1 млрд. рублів. Бюд-житній дефіцит зріс у шість разів - з 52 до 307 млн. рублів. Наростити-ла інфляція, наслідком якої стало зникнення з обігу дзвінкої монети. Незважаючи на заборони уряду, вона не утримують-лась всередині країни і йшла за кордон. Особливо тривожним був стан кредитної системи. Її
  3.  Висновок
      стану сільського господарства Росії (на прикладі Ростовської області) дозволяє спрогнозувати наступні на-правління виходу з аграрної кризи: 1. Структурна перебудова агропромислового виробництва в напрямку-леніі подальшої адаптації підприємств до ринкових умов. 2. Освоєння швидко окупаються і ресурсозберігаючих технологій та про-ізводств. 3. Розгляд існуючих
  4.  Висновки
      сільським господарством важливу роль в економіці Рос-ці грало ремесло. 3. Натуральне господарство з його замкнутістю і відособленістю зумовило слабкість еко-номічного зв'язків між окремими районами країни. Прагнучи до збагачення і посилення політичного впливу феодальна знати окремих центрів вступила в боротьбу як один з дру-гом, так і з київським Великим князем. У середині XII в. стався
  5.  Питання для повторення шостої глави
      стан російської економіки перед початком першої світової війни. 15. У чому полягали перше економічні перетворення Радянської влади? 16. Які об'єктивні і суб'єктивні причини, що зумовили необхідність політики військового комунізму? 17. У чому сутність політики «воєнного комунізму»? 18. Які причини переходу до нової економічної політики? 19. У чому сутність нової
  6.  Тест з періодизації історії економіки Росії підсумковий
      стану грошової системи країни; г) не позначилася, оскільки ввезення іноземного капіталу в країну був заборонений. 23. Яке стало золотий вміст рубля з проведенням грошової реформи в Росії в 1897 р.? а) 1,325 г золота, б) 0,774 г золота; в) 0,222 г золота; г) 0,988 г золота. 24. Назвіть галузь економіки Росії, в якій частка державної власності була найбільш
  7.  Лекція 10-я Нова історична школа
      стані орієнтуватися і блуж-дає безпорадно кругом да около »2. Наведу кілька ілюстрацій для того, щоб показати, що аналіз фактичного матеріалу, що приводиться в роботах цієї школи, є хибним. Як вже говорилося, найбільше уваги ця школа уде-ляла питань середньовіччя, аналізу ремесла, характеристи-ке цехів. Але історична школа всіляко ідеалізувала ре «
  8.  9. Теоретичні розробки економістів Росії
      сільськогосподарської праці, шляхах залучення села в систему ринкових відносин. Ці проблеми знаходили своє відображення в неоднозначних підходах Михайла Михайловича Сперанського (1772-1839) та Олександра Миколайовича Радищева (1749-1802), в роботах прихильників західних методів перетворень і шанувальників самобутнього шляху - слов'янофілів, в суперечках прихильників і супротивників аграрної реформи Петра
  9.  5.5. Реформи Петра I та їх наслідки
      стані. Брак коштів викликала проведення фінансовим-вої реформи. Зміні насамперед піддалася податкова система. Починаючи з 1704 р. вводяться такі податки, як Мельнич, бджолиний, Погрібний, трубний, хомутейний, шапковий, шевський, криголамний, Водопійний, з розкольників, з бороди і т.д. Непрямих податків до 1724 року налічувалося 40 видів. Замість подвірного оподаткування в 1718-1724 рр.. була
  10.  6.5. Господарський розвиток Росії в епоху промислового перевороту
      стані фактично неплатоспроможного боржника. Державний борг досяг 1 млрд. рублів, а бюджетний дефіцит зріс у шість разів - з 52 до 307 млн. рублів. У складному со-стоянні перебувала і кредитна система. Ще в 1839 р. міністр фінан-сів Є. Канкрін провів грошову реформу. Було встановлено, що 350 руб. паперових грошей дорівнюють 100 руб. сріблом, а це означало де-девальвації асигнацій.
загрузка...
загрузка...
енциклопедія  антрекот  асорті  по-кубанськи  журавлинний