Головна
ГоловнаЕкономікаІсторія економіки → 
« Попередня Наступна »
П.Д. Агарков, Г.Г. Балабанова, Л.Г. Галкін, Т.А. Давиденко, Л.І. Журавльова. Історія економіки, 2004 - перейти до змісту підручника

розвиваються у світовій економіці


Поняття «розвиваються» умовно - воно об'єднує країни, значно отли-чающиеся один від одного , але мають певні сутнісні риси, які дозволяють їх віднести до цієї групи країн. Інакше ці країни називають Третім світом.
Проблема вибору шляхів розвитку після Другої світової війни, і особливо після завершенні ня розпаду колоніальних імперій і деколонізації, стала загальною для всіх країн Азії та Аф-рики. Така можливість виникла у зв'язку з тим, що практично всі країни і народи здобули політичну незалежність і перед ними вперше постало завдання «наздоганяючого розвитку» як проблема глобального масштабу.
Країни, що розвиваються займають важливе місце в світовому співтоваристві - на їх частку при-ходиться близько 80% населення Землі і близько 70% її території. Ці держави є периферією світового капіталістичного господарства. Вони відрізняються низьким рівнем розвитку продуктивних сил, який, у свою чергу, знаходить відображення і в показниках, які фіксують реальне економічне становище, і залежно від розвинених індустріальних країн, і в продовження розвитку зв'язків за старою моделлю «готові вироби - сировина». Країни, що розвиваються характеризують багатоукладність економіки і подвійність економічної структури, яка полягає у розвитку сільського господарства і ремесла, з одного боку, і сучасної промисловості, з іншого. У всіх цих країнах спостерігається залежність соціально-економічного та політичного розвитку від світового капіталістичного господарства, від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках. Ключові позиції в економіці займає іноземний капітал.
Масштабність поставлених країнами, що розвиваються цілей обумовила участь в їх розробці не тільки національних, а й міжнародних організацій, насамперед спеціалізованих органів ООН. Міжнародна стратегія на перше десятиліття розвитку, тобто на 60-і рр.., була сформульована ООН як концепція «наздоганяючого розвитку». Практичні рекомендації на перше десятиліття передбачали розвиток звільнилися країн темпами на рівні 5% на рік. Однак ця концепція не враховувала специфіки країн, що розвиваються, тому була приречена на невдачу.
Теоретичне обгрунтування стратегії на друге десятиліття розвитку склала концепція «основних потреб». Концепція передбачала збільшення інвестицій в економіку, по-височини зайнятості в традиційних секторах економіки, збільшення державної допомоги найбіднішим верствам населення. Установки концепції втілилися в планах економічного розвитку країн, що розвиваються, але вразливим елементом стратегії виявився її зовнішньоекономічний аспект. Країни, що розвиваються вже не хотіли миритися з положенням відсталою і залежною периферії в міжнародному капіталістичному поділі праці.
Теоретичне обгрунтування стратегії 80-х років склали три концепції: основних по-требностей, колективної опори на власні сили і нового міжнародного економіч-ського порядку. Вони орієнтують «периферію» на прискорену інтеграцію з промислово розвиненими державами, в якій країнам, що розвиваються відводиться роль постачальника ре-сурсів і амортизатора в кризові періоди. Жодна із запропонованих концепцій не давала теоретичного відповіді на питання про способи подолання слаборазвитости.
У результаті встановлення стратегії 80-х, як і попередні, виявилися практично невикона-німимі вже з самого початку її реалізації. Склалася кризова ситуація у сфері їх зовн-нього фінансування, зростанні державного боргу, посилилася диференціація розвиваю-трудящих країн.
Класифікації країн Третього світу присвячені багато досліджень. Існує широ-кий набір якісних і кількісних характеристик: за рівнем економічного потенціалу, спеціалізації в світовому господарстві, забезпеченості паливно-енергетичними ресур-самі, залежно від розвинених капіталістичних держав, культурно-цивілізаційним блокам і за іншими ознаками. Необхідно брати до уваги рівень соціально-економічного розвитку, ступінь забезпеченості ресурсами, місце і роль у міжнародному поділі праці, показники валового внутрішнього продукту в загальносвітовому обсязі.
У класифікації ООН виділяють країни - експортери і не експортери нафти, держави і території, що спеціалізуються на експорті готових виробів, і три категорії країн залежно від рівня доходів на душу населення. За цими показниками всі що розвиваються умовно можна поділити на три групи.
Перша група країн, що розвиваються. До цієї групи відносяться нові індустріальні та країни - експортери нафти.
За класифікацією ООН, до нових індустріальних країн (НІС) відносяться Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг (з 1 липня 1997 р. - Сянган - перейшов під юрисдикцію КНР), Сінгапур .
У вересні 1960 13 держав, які мають великими запасами нафти (у тому числі Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Ка-тар, Об'єднані Арабські Емірати), створили ОПЕК - Організації країн - експортерів нафти, щоб протистояти владі великих нафтових монополій і збільшити свої доходи.
За рівнем промислового розвитку перше місце в Латинській Америці утримувала Ар-Гентін, на частку якої в 1950 р. припадало 1/4 всієї промислової продукції регіону, хоча населення країни становило лише 10% населення регіону, 1 / 6 частина припадала на Бра-зілію з 30% населення регіону. Однак розвиток Бразилії і Мексики відбувалося більш б-стримі темпами, і до кінця 50-х років частка Аргентини зменшилася, і на перше місце в регіо-нів за загальним обсягом промислового виробництва (1/5 від усієї Латинської Америки) ви-йшла Мексика, хоча з виробництва на душу населення і Мексика і (ще більш Бразилія) від-ставали від Аргентини.
Президент США Джон Кеннеді в 1961 р. запропонував в рамках курсу «Нові рубежі» про-граму «Союз заради прогресу», розраховану на десять років і прийняту 19 латіноамерікан-ськими державами. Мета її - прискорення економічного і соціального розвитку країн Ла-тінской Америки. Вона передбачала прискорену індустріалізацію, зменшення залежності економіки від експорту аграрно-сировинних товарів та імпорту машин і устаткування. Були обіцяні кредити та інші види допомоги на 20 млрд. дол
Криза традиційних устоїв латиноамериканського суспільства і підйом революційних і демократичних рухів викликали зміни у латиноамериканській політиці Вашінгто-на.
За сім років (1961-1967) США, виділили на реалізацію програми у вигляді кредитів, зай-мов та інших форм 7,7 млрд. дол Фінансова допомога США і міжнародних фінансових організацій йшла в основному на розвиток виробничої інфраструктури, аграрного секто-ра, освіти, охорони здоров'я.
Причини економічного зростання цих країн:
1) вигідне географічне положення;
2) наявність дешевої робочої сили;
3) великі вкладення іноземного капіталу, і перш за все США, Японії, ФРН;
4) випереджаючий розвиток зовнішньоекономічних відносин;
5) активна роль транснаціональних корпорацій (близько 80% всіх коштів було вкладено в НІС).
Серед швидко країн Третього світу особливе місце займають держави Середнього Сходу - експортери нафти.
Доходи, які отримували ці країни від націонал-зований нафтопереробних компаній, були настільки великі, що внутрішні інвестиції не могли поглинути їх. Значні фінансові вливання пішли в економіки промислових країн Заходу, а також у ті держави, політичні режими яких влаштовували країн-донорів. У багатьох країнах регіону, таких, як Саудівська Аравія, Султанат Оман і Дубай, приватний сектор поступово замінює держава в якості рушійної сили економічного зростання. Інвестиційний капітал приватних осіб, поміщений за кордоном вихідцями з країн Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, оцінюється в 162 млрд. дол
В Об'єднаних Арабських Еміратах, що мають значні доходи від нафти (понад 10 тис. дол . на душу населення), є широкі можливості для здійснення політики державних капіталовкладень. У Дубаї доходи від нафти становлять 2500 дол на душу населення.
В останнє десятиліття посилилися структурні зрушення в економіці, що веде до поступового зближення цих країн з передовими промислово розвиненими державами і разом з тим до швидкого розширення економічної прірви між ними і основним масивом країн, що розвиваються. Хоча в НІС проживає менше 1/8 всього населення країн, що розвиваються, там створюється понад 2/5 його сукупної промислової і валової продукції.
Друга група держав, що розвиваються. До цієї групи відносяться 33 держави, дохід яких на одного жителя в 1978 р. перевищив 415 дол: країни Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії (Індія, Пакистан, Іран, Сирія, Ірак, Ліван ін.)
Слідом за розпадом колоніальної системи перед країнами, що розвиваються у всій повноті постала проблема здобуття економічної самостійності.
Після тривала десятиліттями боротьби проти британського колоніального панування Індія в серпні 1948 р. отримала незалежність. На території колишньої британської колонії утворилося дві держави - Індійський Союз і Пакистан.
У 1949 р. Установчі збори Індії прийняв нову конституцію. Парламентські вибори принесли перемогу партії Індійський національний конгрес. Перший уряд очолив Джавахарлал Неру, потім його дочка Індіра Ганді і онук Раджив Ганді. В цілому вони очолювали уряд майже 39 років. Було взято курс на створення змішаної економіки. Державному сектору та планування приділялася важлива роль у розвитку країни при збереженні приватного сектора. Був створений промисловий потенціал.
Символом успіху Індії в цьому плані є запуск в 1980 р. власного супутника свя-зи на індійському ракетоносії. У 80-ті роки Індія за прикладом нових індустріальних країн почала ринкові реформи, від імпортзаменяющей індустрії перейшла на розвиток експортних галузей добувної промисловості. Політика держави зводиться до заохочення державного сектора в базових галузях, приватного підприємництва, залученню іноземного капіталу транснаціональних корпорацій в прогресивних галузях виробництва.
Пакистан, як і Індія, пішов по євро-капіталістичному шляху, хоча проблеми демократизації в країні вирішувалися значно важче. Як і в Індії, було ліквідовано посеред-ництво в земельних відносинах, у промисловості створені основи державного сек-тора, підтримка приватного підприємництва та іноземних інвестицій. Незважаючи на при-нітрохи заходи, в країні посилюється бюджетний дефіцит, загострюється платіжний баланс. Досить уразливим до нестійких погодних умов продовжує залишатися сільське госпо-ство - головна галузь економіки, що забезпечує майже 80%-ву зайнятість населення. Рас-тут, інфляція, залежність від кон'юнктури зовнішнього ринку основної експортної продукції країни.
Хоча суверенітет в Ірані був відновлений в 1946 р., тільки в 60-і і 70-і роки були про-ведені реформи, покликані прискорити капіталістичний розвиток країни, здійснити мо-дернізації форсованими темпами. Найважливішою реформою була аграрна, проведена в 60-і рр.. Її цілями були ліквідація земельної голоду, обмеження великого землеволодіння, створення фермерсько-капіталістичних господарств шляхом викупу скарбницею значних земель-них володінь і роздача їх селянам з умовою викупу в розстрочку. Однак ставка на розвиток капіталізму в селі виявилася передчасною.
Проведена шахом Мохаммедом Реза Пехлеві політика модернізації отримала назву білої революції. Вона включала реформи в галузі сільського господарства, промисловості, освіти і охорони здоров'я. Здійснення індустріалізації призвело до збільшення темпів промислового виробництва до 10-15% на рік. У 1979 р. в Іран повернувся після багаторічних вигнання шиїтський лідер Хомейні, шах залишив країну. У країні перемогла іслам-ська революція. Іран був проголошений ісламською республікою і повернувся до норм шаріату.
Деколонізація в Африці охоплює майже всі післявоєнні роки. Спочатку незалежність отримали арабські країни Північної Африки. Їх розвиток пішов різними шляхами. Якщо Марокко і Туніс стабільно дотримувалися курсу прозахідної орієнтації і курсу на модернізацію країни в руслі ринкової економіки, то Алжир, Лівія намагалися побудувати арабський соціалізм.
Особливе місце в арабському антиколоніальному русі належить - Сирії.
Серед арабських країн Сирія займає лише шосте місце за чисельністю населення і десяте за розмірами території. Але в останні десятиліття вона незмінно стоїть в авангарді арабського світу. Сирія - член Ліги арабських держав організації «Ісламська конферен-ція» руху неприєднання.
Прискорене промисловий розвиток країни почалося в роки четвертого п'ятирічного плану (1976-1980), надавав велике значення індустріалізації. За п'ять років в країні було побудовано більше ста промислових об'єктів. До 1985 р. частка промисловості у ВНП повели-чилась до 30%. Промислова продукція від усього обсягу товарів, призначених на екс-порт, склала 33%. Виріс промисловий робітничий клас.
Значно зміцніла економіка республіки і в ході здійснення п'ятої п'ятирічки (1981-1985). Швидкими темпами розвивався державний сектор економіки. На його частку припадало понад 80% промислового виробництва і близько 90% всього експорту і импор-та.
Одна з основних галузей сирійської економіки - сільське господарство, частка якого в ВНП становить близько 20%. Важливою рисою аграрних перетворень в республіці стала також організація, сільськогосподарських кооперативів.
  Таким чином, що входять в цю групу країни мають достатні можливості економі-чного зростання, проте їх реалізація ускладнюється через гострих структурних диспропорції-цій.
  Третя група країн, що розвиваються. У цю групу входять країни, в яких ВВП на душу населення становить менше 350 дол, поріг грамотності населення менше 20%, частка обробляли промисловості менш 10%. З чотирьох десятків країн, які відносяться до раз-ряду слаборозвинених, 25 розташовані на Африканському континенті.
  У цю групу входять держави Центральної і Південної Африки (десятки різнорідних і нечітко сформованих держав, військово-племінних утворень). Велика частина держав Тропічної Африки (одразу 17) здобула незалежність у 1960 р., названим роком Африки.

  Ангола, Мозамбік, Гвінея Бісау отримали незалежність у результаті визвольного руху проти Португалії в 1974 р. Останньою отримала незалежність Намібія в 1989 р. Африка - самий відсталий в економічному плані регіон світу. Відсталість посилює мно-дружність факторів, серед яких дуже високий приріст населення, політична нестабільність ність, етнічні, міждержавні конфлікти, трайбалізм (від лат. Трібус - плем'я), тобто прихильність родоплемінної відокремленості.
  У країнах Тропічної Африки зберігається багатоукладність економіки. Переважним є дрібнотоварний уклад. До моменту набуття цими країнами незалежності більша частина населення була зосереджена в традиційному сільськогосподарському або сировинному ук-ладах. Коли нові лідери цих країн спробували зруйнувати ці уклади, домагаючись «повної незалежності», вони позбулися єдиного стабільного джерела доходів. За період са-мостійно розвитку економічна залежність багатьох африканських держав від розвинутих капіталістичних країн не скоротилася, а зросла. Практично для всіх африканських країн характерно іноземне капіталістичне підприємництво, представлене головним чином дочірніми компаніями ТНК розвинених країн - колишніх метрополій, особливо Англії та Франції. Так, у більшості колишніх французьких колоній Центральної Африканської Республіки на частку французького капіталу припадає 58-70% всіх іноземних капіталовкладень. Тільки за 1980-1986 рр.. іноземні монополії вивезли з Африки у вигляді чистих прибутків 24,9 млрд. дол
  Сільське господарство є в більшості африканських країн найменш динамічною від-РАСЛІТ економіки, що пояснюється техніко-економічної відсталістю галузі, низькою про-продуктивністю праці, погіршенням природно-кліматичними умовами в країнах, прилеглих до Сахарі (країни Сахеля).
  Виробництво продовольства хронічно відстає від зростання населення, і якби не допомога міжнародних організацій, значна частина Тропічної Африки виявилася б зоною го-ЛОДА. Відповідно до світових класифікаціями бідним вважається той, хто отримує мен-ше 275 дол на рік. У 1990 р. налічувалося 20 країн з меншим рівнем доходу.
  Оскільки основним критерієм при розподілі офіційної допомоги розвитку (ОДР) є рівень економічного розвитку країни-одержувача, то найбільші кошти в рас-подружжю на душу населення отримують країни Африки південніше Сахари. На них припадає близько 1/10 населення країн і приблизно 1/3 загальної суми ОПР. Однак, наприклад, Ізраїль отримує 1/20 пільгових кредитів і субсидій, хоча його населення складає лише 0,1 населення країн. Це свідчить про те, що критерії розподілу ОПР по країнам-одержувачам залежать не тільки від економічних, але і від політичних факто-рів.
  В умовах боргової кризи, різних методів часткового списання боргу, збільшення платежів з його погашення зростання зовнішнього боргу дещо сповільнилося, хоча, за даними від-парності дебіторів Світового банку (107 країн), зовнішня заборгованість країн, що розвиваються в 1975-1992 рр.. зросла з 250 млрд. дол до 1,4 трлн. дол відповідно, зокрема країн Азії - 539,3 млрд. дол, країн Латинської Америки - 477,8 млрд. дол, країн Африки - 288,4 млрд. дол США. Найвищий рівень заборгованості в країнах Азії пояснюється широким доступом країн регіону до кредитів. Невеликому числу країн, що розвиваються вдалося подолати кризу заборгованості, а для більшості він залишається найгострішою проблемою. У 90-ті роки найбільшим боржником була Бразилія (понад 100 млрд. дол.) Кілька відстає від неї Мексика. Зовнішній борг Індії, Індонезії, Аргентини - від 50 до 60 млрд. дол За ними йдуть Нігерія, Філіппіни, Венесуела (по 30 млрд. дол.)
  Розвиток інтеграційних процесів - порівняно нове явище у взаємному економічному співробітництві країн, що розвиваються. Виникнення багатосторонніх економічних об'єднань країн, що розвиваються припадає в основному на кінець 50-х - початок 60-х років. За даними ЮНКТАД (Конференції ООН з торгівлі та розвитку), на початок 80-х років міждержавні економічні зв'язки звільнилися країн здійснювалися вже в рамках 44 регіональних торгово-економічних угруповань, 30 асоціацій виробників сировинних товарів, двох валютних союзів, восьми платіжних клірингових і п'яти кредитних угод. Частка інтеграційних угруповань у загальному товарообігу країн, що розвиваються зросла з 7% в 1960 р. до 15% до середини 80-х років.
  Інтеграційні процеси в країнах, що розвиваються здійснюються насамперед на ре-регіональної основі: в Латинській Америці, Азії, Африці, Близькому і Середньому Сході.
  В даний час визначилися три зони співробітництва в арабському світі:
  1) Магриб (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко і Туніс);
  2) район Перської затоки (Емірати і Саудівська Аравія);
  3) створений в 1989 р. Рада арабського співробітництва (ПАР): Єгипет, Ірак, Іорда-ня, Ємен.
  Цілий ряд регіональних інтеграційних угод і організацій діє в країнах арабського регіону (на двосторонній і багатосторонній основі). Загальною, універсальної організаціею для всіх країн є Ліга арабських країн. Вісім держав є членами Арабського валютного фонду (АВФ), розрахунковою одиницею якого є арабська динар. АВФ створений з метою розширення торгівлі між нафтовидобувними та іншими арабськими країнами, а так як в цю організацію входять і держави Африки, вона надає визна-ленне вплив на інтеграційні процеси на континенті.
  Успішна реалізація програм інтеграції в регіоні багато в чому визначатиметься загально-політичними проблемами, такими, як рішення палестинського питання, врегулювання територіальних та інших спорів між самими країнами регіону, включаючи проблему лідерства в арабському світі.
  У Південно-Східній Азії створюються нові форми міжнародного поділу праці між країнами різного рівня розвитку.
  Найбільш успішно діючої інтеграційної угрупованням є АСЕАН (Бруней, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд), яка за двадцять років свого існування домоглася значного прогресу на шляху створення об'єднаного ринку. Країни, що входять в АСЕАН, поступово переходять від переважного експорту сировини до експорту виробничих виробів, у тому числі в Японію і США. Основою швидкого розвитку є збільшення прямих приватних капіталовкладень, у тому числі іноземних.
  Незважаючи на існуючі труднощі в організації та роботі інтеграційних союзів і об'єднань, за ними майбутнє: вони сприяють не тільки ліквідації економічної відсталості, військових конфліктів, але і створюють противагу надмірному іноземному впливу розвинених країн у регіонах.
  Найбільш загальний підсумок економічного зростання в країнах, що розвиваються характеризується тим, що в період 1960-1990 рр.. обсяг виробництва в цілому значно зріс. В результаті ве-ковая тенденція збільшення розриву в рівнях розвитку між колишніми метрополіями і раз-Віва країнами в цілому почала сповільнюватися, що свідчить про початок модер-нізації країн Третього світу.
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "розвиваються у світовій економіці"
  1.  19. Золотий стандарт
      розвивається так, як ніби не існують ні Бреттон-Вудська угода, ні МВФ. Збіг політичних та економічних обставин дозволив американському уряду виконувати обіцянку надавати іноземним урядам і центральним банкам унцію золота за 35 дол Але продовження та інтенсифікація американської експансіоністської політики суттєво збільшили вилучення золота і змусили
  2.  3. Війна і автаркія
      розвивалося виходячи з припущення, що воєн більше не буде. У філософії манчестерської школи вільна торгівля і світ представлені як взаємно обумовлюють. Ділові люди, які зробили торгівлю міжнародної, не розглядали можливість нових воєн. Генеральний штаб і фахівці військового мистецтва також не звертають уваги на змінилися у зв'язку з розвитком міжнародного поділу
  3.  Коментарі
      розвивався в епоху Відродження; в XVII в. традицію епікуреїзму відродив Гассенді. Зокрема, його представники стверджували, що джерелом всіх благ є насолода; доцільність лежить в основі всіх законів; моральні принципи були прийняті за згодою людей для спільної користі. Як етичний принцип споріднений евдемонізма, згодом тлумачився в дусі гедонізму. [18] гетерономна
  4.  4.5. Кредитний консалтинг
      розвиватися. Розглянемо детально існуючі на даний момент можливості фінансування бізнесу. Юридичним особам: Всі види кредитів, у тому числі: - овердрафт (беззаставний кредит під обороти по пару, до 50% від середньомісячних надходжень на рахунок від сторонніх контрагентів, виключаючи платежі самим собі в рамках групи компаній); - кредит на поповнення оборотних коштів;
  5.  П'ЯТЬ ОСНОВНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПЛИТ
      розвивається новий клас людей - дуже численна група престарілих, щодо заможних людей, в більшості які не працюють, а одержують значну частину доходу від уряду у вигляді пенсій. Глобальна економіка Зрушення в розвитку технології, транспорту і зв'язку створюють світ, де все може бути зроблено в будь-якому місці Землі і продано кому завгодно на Землі. Національні економічні
  6.  ГОЛОВНІ лінії розлому
      розвиватися. Звідки ж взяти тепер мрії про краще людському суспільстві? Якщо їх не існує, то що станеться з нашими нинішніми товариствами? Не втратять вони найнеобхіднішу здатність всіх людських суспільств - здатність сприймати і пристосовуватися? Демократія вірить у принцип «одна людина - один голос» (тобто в рівність політичних прав), а капіталізм вважає, що треба
  7.  ЕКОНОМІЧНА ГЕОГРАФІЯ
      країнах, що розвиваються із середнім рівнем заробітної плати. Виробництво шкіряного взуття в південній Бразилії і в північній Аргентині вже відчуває сильний конкурентний тиск Китаю (7). З просторової точки зору розвиток Китаю благотворно для всього світу. Але при найближчому розгляді воно здається
  8.  КИТАЙ
      країнами, що розвиваються, такими, як Індія, Індонезія і Бразилія, Китай має краще і більш широко поширене освіту. Набагато легше навчати навичкам сучасного виробництва людей з хорошим основною освітою, ніж неписьменних. Третя перевага Китаю - це заморські китайці. Функції менеджменту досить різні при комунізмі і при капіталізмі. При комунізмі менеджери були по
  9.  ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ
      країна вважала, що програє в прикордонному суперечці, то вона зверталася за допомогою до союзної великій державі, і дуже важко було відмовити в такій допомозі, не порушуючи союзний солідарності. А якщо одна з великих держав надавала допомогу, то інша, звичайно, повинна була зробити не менше. Обидві великих держави на досвіді навчилися, що якщо хто-небудь намагається силою пересунути кордони (як це було на
  10.  КВАЛІФІКАЦІЯ: ЄДИНИЙ ДЖЕРЕЛО СТАЛОГО КОНКУРЕНТНОГО ПЕРЕВАГИ
      розвивати і підтримувати технологічне лідерство, визначають, де буде розташована більшість найкращих робочих місць (16). Транснаціональні фірми (навіть американські) можуть вирішити, наприклад, розташувати свої високооплачувані провідні професії в Сполучених Штатах, але лише в тому випадку, якщо Америка запропонує їм самі низькі витрати для отримання цих провідних технологічних кваліфікацій.