| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
5.8. Інфляція в Росії та шляхи її подолання |
||
|
Інфляція класифікується на різні види і типи. У ринковій економіці, що функціонує у відносно нормальних умовах, інфляційне знецінення грошей супроводжується тільки зростанням цін; така інфляція називається відкритою. У командно-директивної економіки або економіці, в якій сильні неринкові чинники, інфляція приймає пригнічений характер. Вона пов'язана з трьома паралельними процесами - зростанням цін, збільшенням товарного дефіциту і зниженням якості товарів і послуг. Інфляція розрізняється також залежно від викликають її чинників. Якщо в її виникненні і протіканні вирішальну роль грають грошові фактори, що збільшують платоспроможний попит вище товарного пропозиції (при даному рівні цін), то вона називається інфляцією попиту. Якщо ж основними є негрошові фактори - з боку виробництва та ринкових умов, то виникає інфляція витрат. Серед таких факторів виділяються: посилення тиску на ціни тих чи інших витрат виробництва, і насамперед спіралі "заробітна плата - ціни» (особливо небезпечне явище в періоди низького зростання продуктивності праці); сильні монополістичні елементи в ринковій структурі економіки, що призводять до монополістичної практиці ціноутворення ; дефіцит певних товарів та ресурсів; подорожчання імпорту в результаті зростання цін на світовому ринку або девальвації (знецінення) національної Валюти і пр. Фактори інфляції попиту і інфляції витрат часто діють паралельно, що значно ускладнює проведення успішної антиінфляційної політики. Інфляцію можна класифікувати з урахуванням масштабу зростання цін. Виділяють повзучу інфляцію, за якої середньорічне підвищення цін становить до 5-10%; галопуючу - відповідно від 10 до 50-100% і гіперінфляцію - більше 50-100% на рік. В рамках останньої особливо виділяється супергіперінфляції, або суперінфляція, при якій ціни зростають на 50% і більше на місяць; при середньомісячному прирості цін в 50% за рік - більше, ніж в 130 разів. Сучасний рекорд-330-кратне підвищення цін в Нікарагуа в 1988 р. Але в історії були випадки і більш високого зростання цін. Наприклад, у Німеччині в останній рік інфляції після першої світової війни (1923 р.) в окремі місяці зростання цін становило 100 разів і більше, а при проведенні кон-фіскаціонной грошової реформи в кінці 1923 р. одна нова марка обмінювалася на 1 трлн старих марок . | Інфляція і антиінфляційна політика в Росії. З початку 1992 проблеми високої інфляції та заходів боротьби з нею висуваються в економічній політиці Росії на перше місце. Викликано це тим різким підвищенням цін, яке відбулося внаслідок їх лібералізації. Так, за офіційними даними, споживчі ціни в Росії збільшилися в 1992р. в27раз, в 1993 р. - зразкову 10раз, в 1994р. - В 3,2 рази, в 1995 р. - в 2,4 рази і в 1996 р. - в-1, 22 рази. Отже, в економіці Росії протягом 1992-1995 рр.. панувала гіперінфляція (хоча і снижающаяся), в 1996 р. інфляція впала до рівня помірно-галопуючої, що, принаймні для країн, що розвиваються, можна розглядати як подолання високої інфляції (у розвинених країнах прийнятною для нормального економічного розвитку визнається лише повзуча інфляція). Проте зазначене подолання високої інфляції в Росії носить вкрай нестійкий і до того ж сумнівний характер. Пояс-вується це двома серйозними обставинами. По-перше, в країні масовий характер взяли неплатежі, у тому числі і довгострокові затримки у виплаті зарплати і пенсій. Очевидно, що в разі ліквідації неплатежів (хоча б зарплати і пенсій) зростання цін може вер-нуться на рівень гіперінфляції. По-друге, проявляється наполегливе прагнення з боку влади домогтися підвищення державних-них доходів за рахунок різкого подорожчання певних товарів і послуг (на кшталт підвищення оплати житла і комунальних послуг тощо). Останнє означає можливість відродження нових інфляційних стрибків цін. Висока інфляція є негативною складовою всього процесу переходу від колишньої одержавленої командно-директивної до нової ринкової економіки. Тому вибір заходів боротьби з інфляцією і їх результативність нерозривно пов'язані з ключовими питаннями вибору шляхів і напрямків зазначеного переходу. Можна виділити два принципово різних підходи до вирішення даної проблеми в нашій країні. Перший пов'язаний з послідовним проведенням в життя ортодоксально-монетаристської програми фінансової стабілізації МВФ. Саме цей підхід переважає з початку 1992 р. в державній економічній політиці: його правомірність активно обгрунтовують і захищають багато вітчизняних економістів (хоча в даний час їх ряди помітно порідшали в порівнянні з минулими роками). Їхні аргументи не відрізняються оригінальністю і, як правило, зводяться до повторення азів монетаристської теорії, включаючи відношення до інфляції і заходів боротьби з нею. Ортодоксальна програма передбачає максимально-можливе включення ринкових регуляторів, насамперед по лінії чи лібералізації цін і господарської діяльності підприємств на внутрішньому і світовому ринках, при різкому згортанні регулюючої діяльності держави. Монетаристи трактують інфляцію як чисто грошове явище, тому і заходи боротьби з нею зводять до заходів так званої фінансової стабілізації. Сюди в першу чергу на макроекономічному рівні відносяться мінімізація або навіть ликвида-ція дефіциту держбюджету і проведення жорсткої обмежувальної кредитно-грошової політики при збереженні плаваючого (а точніше, стосовно Росії, як це зазначалося тривалий час, що знижується) курсу обміну рубля на долари і іншу тверду валюту в рамках так званої внутрішньої (тобто обмежувальної) його конвертованості. На думку прихильників цієї позиції, проведення таких заходів вже призвело до значного уповільнення інфляції в країні. Жорсткість і послідовність розуміються, зокрема, як максимально можливу відмову від тих заходів, які іноді застосовувалися паралельно з чисто ортодоксально-монетаристскими (кредитна підтримка деяких галузей або виробництв; державні обмеження у зовнішньоекономічній сфері; стримування зростання цін на окремі товари та послуги, наприклад на енергоресурси, квартирну плату і деякі інші). Єдине серйозне виключення - використання в останні роки в якості дієвої антиінфляційної міри обмежень на подальше зниження курсу обміну рубля на долари і іншу тверду валюту (з досить суперечливим впливом цієї політики на економічне становище в Росії, особливо в експортних галузях). На думку прихильників монетаристського підходу, подолання високої інфляції повинно сформувати сприятливу основу для економічного відродження Росії; неминуче відбудеться не тільки стабілізація, а й пожвавлення, підйом виробництва і всієї еконо-мічної діяльності. В якості вирішальних факторів подібних райдужних перспектив називаються два - обов'язкове з погляду монетаристські-неокласичного підходу стихійно саморегулююче вплив сформованих ринкових сил і посилення припливу в країну іноземних, насамперед приватних, інвестицій. Інший спосіб в оцінці заходів боротьби з високою інфляцією і перспектив розвитку ринкової економіки принципово різниться від описаного вище радикально-монетаристського; останнім часом його часто називають виробничо-економічних чи воспроизвод-тиментом. Він передбачає і обгрунтовує необхідність використання не тільки монетаристських, а й певних досить жорстких гетеродокспих заходів, рекомендованих немонетарістскімі теоріями (кейнсианством, «структурної інфляцією», «економікою пропозиції») або ж просто випливають зі здорового глузду. Саме подібні заходи зіграли вельми плідну роль у подоланні високої інфляції в західних країнах. Найважливіші з них - більш активне регулюючий вплив держави, включаючи тимчасове заморожування або стримування зростання цін і зарплати (політику доходів) з метою запобігання високої інфляції, участь у створенні ринкової інфраструктури, податкове стимулювання виробництва, підтримка життєво важливих галузей і виробництв, регулювання зовнішньої торгівлі та валютних операцій. Зупинимося на основних положеннях немонетарістсткого підходу до інфляції в Росії. Насамперед відкидається чисто грошова трактування інфляції в ній. Вона поєднує в собі дію факторів інфляції попиту і витрат. Саме ці особливості Росії і ставлять під сумнів ідею і можливості сталого подолання високої інфляції за допомогою одних лише ортодоксально-монетаристських методів, рекомендованих МВФ. У всякому разі до теперішнього часу досягнуті «успіхи» в боротьбі з інфляцією виглядають досить скромними, особливо при обліку викликаних нею соціально-економічних наслідків та деяких інших супутніх обставин. Зазначимо лише на два важливі моменти. По-перше, не заперечуючи самого факту уповільнення інфляції, було б помилково пов'язувати його цілком з монетаристскими обмеженнями. Значною мірою воно обумовлено тим, що в 1992 р. дійство- вал такий особливий фактор посилення інфляції, як введення нового податку на додану вартість («відповідального», за деякими оцінками, мало не за половину зростання цін цього року). Оскільки в наступні роки вплив цього фактора вичерпало себе, зменшилися і масштаби інфляції. По-друге, вкрай великі витрати інфляції у вигляді спаду виробничої та економічної діяльності. Вони склали більше половини національного доходу і промислового виробництва і 2 понад - інвестицій (останнє взагалі підриває основи нормального функціонування виробничого апарату в перспективі). Подібний спад виробництва перевершив всерекорди найглибшої економічної кризи 1929-1933 рр.. на Заходу. Саме, в результа-ті подібного величезного скорочення виробництва і викликаного ним зменшення податкових надходжень обсяг державного бюджету в Росії (при оцінці його в постійній купівельної спроможності рубля) скоротився у декілька разів, що і є первинно-глибинною причиною фінансової дестабілізації в країні (а не маніпуляції з вирівнюванням постійно скорочуються дохідної і відповідно видаткової частин цього бюджету). Величезний спад виробництва в Росії викликався і викликається монетаристскими обмеженнями двояким чином. З одного боку, обумовлює монетаристскими обмеженнями падіння реальної заробітної плати і купівельної спроможності широких мас трудо-вого населення вкрай негативно позначається на виробництві споживчих товарів і виробництві взагалі. З іншого боку, не-обходимо враховувати специфічну взаємодію монетаристських обмежень з факторами інфляції витрат. Інфляція попиту та ін-фляции витрат, що поєднуються описаним вище чином в російській гіперінфляції, мають у своїй основі порушення грошового обра-домлення, однак механізм їх утворення різний. У інфляції попиту грошова маса виступає і як основа, і як активна причина. Поетів-тому антиінфляційні заходи ортодоксально-монетаристського характеру, що ведуть до скорочення платоспроможного попиту та грошової маси, діють проти подібної інфляції досить активно. Але в інфляції витрат гроші, будучи її основою, виступають в іншій, пас-пасивного ролі: в інфляції цього типу початковий поштовх зростанню цін дають не грошові, а виробничі та ринкові фактори; викликаний-ве даними факторами підвищення цін вимагає «підтягування» грошової маси (з урахуванням швидкості її обігу) до збільшеному рівню цін. В умовах ринкової економіки з розвиненою і гнучкою кредитно- грошової сферою таке «підтягування» відбувається автоматично. А при його відсутності виникає гостра нестача платіжних засобів, і інфляція витрат реалізується не стільки в зростанні цін, скільки в кризовому скороченні виробництва. Саме така ситуація і склалася нині в Росії. Ортодоксально-монетаристської антиінфляційна політика веде не до придушення або стримування впливу потужних факторів витрат, а лише до гострої нестачі платіжних засобів у країні, що обумовлює кризовий скорочення виробництва та інші негативні явища (на кшталт неплатежів заробітної плати). Інакше кажучи, що забезпечується таким чином уповільнення зростання цін досягається за рахунок падіння виробництва (що в кінцевому рахунку робить вкрай неміцним і саме уповільнення інфляції). Але припустимо, що ціною всенарастающіх соціально-економічних витрат (шляхом монетаристських обмежень) буде-таки подолана висока інфляція. Є серйозні підстави вважати, що уповання вітчизняних монетаристів на подальше стійке і високу пожвавлення і розвиток виробництва на основі дії «невидимої руки» ринку і припливу іноземних капіталів виявляться ілюзорними. Досвід же тих західних країн (зокрема, глибокої економічної кризи 1929-1933 рр.. І подальшої депресії) свідчить, що одних заходів фінансової стабілізації та подолання високої інфляції (або взагалі відсутність останньої), як правило, недостатньо для стихійного відродження навіть ринкової економіки. Практично всі країни були змушені для подолання цієї кризи і депресії, незважаючи на відсутність інфляції, використовувати, хоча в різній формі, потужне державне регулювання, спрямоване насамперед на пожвавлення і підйом виробництва. Як приклад можна привести і азіатські країни, що досягли за післявоєнні роки вражаючих економічних успіхів,-Японію, Китай, Південну Корею. У всіх з них використовувалося потужне економічне регулювання, характер якого змінювався залежно від конкретних умов. Тому зовсім незрозуміло, чому подолання високої інфляції в Росії всупереч усьому світовому досвіду повинне буде саме по собі, на основі дії тільки стихійних ринкових сил, викликати економічне зростання. Сумний досвід 1996 вже підтвердив обгрунтованість подібних сумнівів. Без потужного економічного регулювання держави, і насамперед активної промислової політики і стимулювання необхідних структурних перетворень в економіці, очікувати економічного відродження країни не доводиться. Надії на широкий приплив приватного іноземного капіталу в Росію теж викликають серйозні сумніви (за винятком окремих на них сировинних галузей). Загальновідомо, що існують дві умови, необхідних для широкого залучення приватного іноземного капіталу в будь-яку країну, - соціально-політична стабільність (незалежно від характеру правлячого режиму) і стійке економі-чеський розвиток. У Росії подібних умов немає, тому у всіх зарубіжних оцінках привабливості різних країн для іноземних інвесторів вона займає одне з останніх місць. Таким чином, аналіз світового досвіду та економічної ситуації в Росії свідчать, що для стримування інфляція не за рахунок зниження виробництва, а за рахунок його реальної стабілізації, пожвавлення і піднесення необхідно поряд з гнучкою монетаристської політикою використовувати з урахуванням нашої специфіки та гетеродоксно-Немон-тарістскіе заходи з метою відновлення керованості економіки. Зупинимося детальніше на проблемах взаємозв'язку жорсткого державного зовнішньоекономічного і валютного контролю та радикального (типу «шокової терапії») переходу до ринкової економіки (включаючи і питання органічно включеної в цей переход.анті-інфляційної політики). Необхідність цього пояснюється насамперед широким поширенням монетаристського уявлення про те, що збереження державного контролю за зовнішньоекономічною та валютної сферами принципово несумісне з успішним радикальним переходом до ринкової економіки. На думку послідовних монетаристів, вдалий і швидкий перехід до ринкової економіки від різних типів одержавленої економіки (включаючи і командно-директивну) вимагає виконання трьох обов'язкових умов: максимальної лібералізації цін, жорсткої антиінфляційної політики і широкої лібералізації зовнішньоекономічної та валютної сфер. Саме у виконанні цих трьох базових умов полягає суть ортодоксальної програми МВФ. Однак міжнародний досвід не підтверджує правомірність подібної позиції. Візьмемо як приклад реформи, успішно проведені у ФРН в 1948 р. і в Японії в 1949 р. В обох цих країнах програма дії включала дві групи заходів: лібералізацію цін на більшість товарів і послуг і жорстку антиінфляційну політику. Ця програма відрізнялася від оформилася згодом ортодоксально-монетаристської програми МВФ двома принциповими моментами: а) тривалим збереженням жорсткого державного зовнішньоекономічного і валютного контролю. ФРН, наприклад, пішла на введення конвертованості своєї валюти лише в 1965 р., а Японія - на початку 1970-х років, тобто після того, як обидві країни домоглися як конкурентоспроможності основних галузей своєї промисловості, так і досить міцних економічних позицій і марки, і ієни, б) збереженням на досить тривалий період державного контролю за цінами групи товарів і послуг, що мають важливе або економічне (наприклад, енергоресурсів), або соціальне значення (наприклад, оплата житла). По суті, радикальний перехід до ринкової економіки і в ФРН, і в Японії базувався на поєднанні заходів і ортодоксальної, і гетеро-доксной програм; саме це і зумовило швидкий успіх цих країн. Ігнорування їх досвіду, орієнтація виключно на вимоги-вання монетаристської програми МВФ є серйозною помилкою в політиці переходу до ринкової економіки Росії. Міжнародний досвід також надає численні приклади успішного використання в якості складової частини антиінфляційної політики заходів валютного контролю (й у випадках боротьби з високою інфляцією в умовах ринкової економіки, і у випадках переходу від одержавленої до ринкової економіки). Використання подібних заходів пояснюється тим, що в умовах високої інфляції «сво-боднориночний» (плаваючий) курс національної валюти по відношенню до долара та іншої твердої валюти починає неминуче падати і викликане цим знецінення (девальвація) національної валюти виступає в якості потужного чинника посилення інфляції всередині країни. Останнім пояснюється і вимушена згода МВФ з відходом від ринкового формування валютного курсу окремих країн, що реалізують його ортодоксальну програму. . Наведемо найбільш типові приклади подібної валютної політики. З латиноамериканських країн, охоплених гіперінфляцією в 1970-1980 роки, цікавий у цьому відношенні досвід Чилі. Зазвичай ця країна розглядається як приклад успішного застосування монетаристських методів подолання високої інфляції і достиже ня на цій базі успішного розвитку економіки. Проте насправді в Чилі поряд з чисто монетаристскими методами викорис-зовались і деякі методи гетеродоксной програми, в першу чергу довгострокове використання фіксованого валютного курсу, а також підтримка державою сприятливих структурних зрушень в економіці. Саме підключення гетеродоксних методів, особливо фіксація валютного курсу, забезпечило успіх антиінфляційної політики в Чилі. Зі східноєвропейських країн, які використовували «шокову терапію» для переходу до ринкової економіки, з самого початку ринкових реформ найбільш послідовно застосовували валютний контроль Чехія, Словаччина, Угорщина і Польща (фіксація курсу чеської крони, контрольована і стримувана державою девальвація національних валют у Словаччині та Угорщині, фіксація або прив'язка до твердих валют курсу польської національної валюти). В результаті за період ринкових реформ національна валюта зазначених країн зазнала мінімальну девальвацію (приблизно в 2 рази в Чехії та Словаччині і близько 3 раз в Угорщині та Польщі, в останній, правда, з урахуванням деномінації національної валюти). І саме ці країни, особливо Чехія, домоглися найбільших успіхів і в подоланні високої інфляції, і у формуванні ринкової економіки, а також у досягненні її зростання. У східноєвропейських країнах, що орієнтуються на плаваючі курси своїх національних валют, - Румунії та Болгарії - і девальвація цих валют була незрівнянно вищий, й її негативні наслідки набагато сильніше. Все це свідчить про величезне значення валютного контролю і в подоланні високої інфляції, і в успішності ринкових реформ взагалі. Росія з початку 1992 вибрала найменш вигідний навіть з точки зору «шокової терапії» варіант валютної Політики у вигляді своє-образного формування «вільноринкової» (а точніше - падаючого) курсу рубля в умовах його внутрішньої конвертованості. І тільки з середини 1995 з визнанням величезної небезпеки подібного курей-сообразованія (зокрема, під впливом «чорного вівторка» 11 жовтня 1994 р.) починають використовуватися "державні заходи стримування подальшого падіння курсу рубля. В цілому використання подібних заходів валютного контролю стало кроком вперед і в боротьбі з високою інфляцією, і в процесах переходу до ринкової економіки. Але є і фактори, різко обмежують позитивний вплив зазначеного кроку. По-перше, він носить відносно запізнілий характер. З початку «шокової терапії» в Росії рубль по відношенню до долара знецінився в кілька тисяч разів (при зіставленні з офі- соціальним курсом рубля на кінець 1991 р.); швидко прогресував процес доларизації російської економіки. По-друге, - і це глав-ве - один валютний контроль, за відсутності інших потужних заходів гетеродоксной програми, явно недостатній для забезпечення пози-тивних зрушень в російській економіці, а за деякими напрямками, наприклад з експортного, може мати і негативний вплив. Міжнародний досвід з усією очевидністю свідчить, що переважна більшість країн і з ринковою, і з перехідною еко-номіки домагалися успіху і в подоланні високої інфляції, і у формуванні дієздатної ринкової економіки на базі того чи іншого поєднання у використанні заходів монетаристські-ортодоксальної і гетеродоксной програм (причому з гетеродоксной програми ис-користувалися не тільки заходи валютного контролю, а й широкий спектр інших заходів, на кшталт «політики доходів», податкового стимулювання виробництва, державної підтримки сприятливих структурних зрушень в економіці тощо). Причому чим більш глибоким оказ-вався розвал економіки, тим більшою мірою були потрібні найбільш потужні заходи гетеродоксной програми (як, наприклад, в описаному вище післявоєнному західнонімецькому та японською досвіді). Лише за активної обліку цього міжнародного досвіду Росія зможе добитися успіхів не тільки в стійкому подоланні висо-кою інфляції, але і в досягненні стійкого економічного зростання. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "5.8. Інфляція в Росії та шляхи її подолання" |
||
|
||