| Головна |
| Наступна » | ||
Інтернаціоналізація господарського життя та формування світового господарства |
||
|
Сьогодні національні економіки всіх держав світу - ланки єдиної системи світового господарства. Світове господарство - це не географічне поняття. Світовий ринок і світове господарство - це не одне і теж. Світовий ринок - це система проникнення одних країн в економіку інших по каналах товарного обігу. Основною ознакою світового ринку є вивезення товарів. Початок розвитку світового ринку можна віднести до періоду розквіту Римської імперії. Формування світового ринку завершилося наприкінці Х1Х століття, після чого починається бурхливе зростання торгівлі. Всесвітній ринок трансформується в систему світового господарства. Світове господарство - це така система відносин між країнами, коли головною сполучною ланкою між ними стають не відносини обміну самі по собі, а міжнародна підприємницька діяльність. Іншими словами, розвиток світового ринку і освіту світового господарства означає, що на зміну вивезення товарів приходить вивезення факторів виробництва: міжнародна міграція капіталів, сировини, матеріалів, робочої сили, їх інтернаціональне комбінування. У становленні світового ринку велику роль зіграли держави, що проводили відповідну політику. У становленні світового господарства важливе місце належить підприємницьким фірмам, які розміщували свої виробництва в різних країнах і, в кінцевому рахунку, призвели до інтернаціоналізації всіх стадій суспільного відтворення (виробництва, розподілу, обміну та споживання). Разом з інтернаціоналізацією виробничих зв'язків відбувається бурхливий розвиток міжнародних транспортних комунікацій, валютно-кредитних відносин, формуванню міжнародних економічних і фінансових організацій. Можна виділити такі характерні риси світового господарства: а) активний процес міжнародного переміщення факторів виробництва: капіталів, робочої сили, природних ресурсів, технологій; б) розвиток на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих в декількох країнах, насамперед у рамках транснаціональних корпорацій; в) виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань ; г) формування міжнародної валютної і кредитно-банківської системи; д) розвиток і вдосконалення всесвітньої інфраструктури: транспортної системи (морський, річковий, повітряний, залізничний транспорт) , світовій мережі інформаційних комунікацій; е) міжнародна координація дій національних урядів та створення між-і наднаціональних інститутів, що регулюють міжнародні економічні відносини. Таким чином, в економічному плані світове господарство видається більш складним і багатим поняттям, ніж світовий ринок. Воно характеризує вищу стадію розвитку ринкової економіки, при якій крім традиційної міжнародної торгівлі розвивається вивіз капіталу, міжнародна міграція робочої сили, торгівля виробничими ресурсами та технологіями, а також виникають міжнародні підприємства та регулюючі органи. Об'єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ праці, що переступили рамки національних господарств і перетворило країни в ланки єдиного світового відтворювального процесу. Міжнародний поділ праці - це зосередження виробництва певних товарів і послуг в економіці окремих країн для подальшого їх продажу на світовому ринку і задоволення потреб інших країн, в яких існує попит на дані товари і послуги. Зміст, форми міжнародного поділу праці, характер світогосподарських зв'язків визначаються, в кінцевому рахунку, рівнем розвитку продуктивних сил кожної країни Міжнародний поділ праці вигідно країнам з ряду причин: по-перше, внаслідок відмінностей природно-кліматичних умов , по-друге, в силу підвищення масштабів концентрації виробництва до світового рівня попиту, а значить зниження витрат виробництва, по-третє, внаслідок різниці у смаках і перевагах споживачів різних країн. З усього сказаного випливає, що міжнародний поділ праці сприяє подальшому прогресу продуктивних сил суспільства, зростанню продуктивності праці в світовому масштабі, концентрації виробництва і його спеціалізації. В результаті інтернаціоналізації всіх економічних процесів сформувалася наступна структура світового господарства: 1) світовий ринок товарів і послуг; 2) світовий ринок капіталів; 3) світовий ринок робочої сили; 4) міжнародна валютна система; 5) міжнародна кредитно-фінансова система. Суб'єктами світового господарства є: 1) держави; 2) транснаціональні корпорації; 3) міжнародні організації та інститути. У структурі світового господарства чітко позначаються центр і периферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються рівнем розвитку продуктивних сил в тій чи іншій країні. Центр - це головним чином промислово розвинені країни з ефективним ринковим господарством, що розвиваються по типу соціального ринкового господарства. Ці країни мають гнучкий економічний механізм, здатний швидко адаптуватися до економічної кон'юнктурі і освоювати досягнення науково-технічного прогресу, що експортують високотехнологічну продукцію. Периферія - це, перш за все, країни, що розвиваються, як правило, мають сировинну спеціалізацію, недостатньо ефективний механізм саморозвитку, низький рівень внутрішньої інтегрованості економіки. У цих країнах переважають позаринкові важелі організації господарства, які приводяться в дію силою держави. Природно, що найбільшою мірою інтернаціоналізація економічної діяльності характерна для групи країн центру. Ці країни об'єднані в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Третина обсягу світової торгівлі припадає на взаємний обмін цих країн, дві третини міжнародних потоків капіталу циркулює в рамках країн ОЕСР. Ці тенденції обумовлені високим рівнем розвитку продуктивних сил даної економічної угруповання. Центр і периферія тісно взаємопов'язані, хоча економічне співробітництво розвинених країн і країн вельми складно і суперечливо. Справа в тому, що ці країни вирішують завдання різного рівня. Країни центру в основному вже пройшли стадію індустріального зростання, причому це зростання було досягнуто за рахунок величезного збитку нанесеного природному середовищі. У зв'язку з цим у зазначених країнах величезні кошти спрямовуються на екологічні програми. Вони рухаються до якісно нової моделі розвитку. Її характеризують такі риси: 1) нова технологічна база виробництва, 2) широке впровадження ресурсо-та енергозберігаючих технологій; 3) орієнтація економічного розвитку на екологічні та гуманітарні критерії; 4) формування нової якості життя; 5) поглиблення міжнародної взаємозалежності. У рівнях економічного розвитку країн центру і периферії існує глибокий розрив. Якщо розвинені країни, досягнувши стабільно високого рівня добробуту формують якісно нову структуру споживання, де найважливіше місце займають сфера послуг та індустрія дозвілля, то для низки країн не вирішена проблема забезпечення населення продовольством. З плином часу розрив у рівнях життя центру і периферії поглиблюється. Однак це не означає жорсткого закріплення місця країн в ієрархічній структурі світового господарства. Наприклад, раніше далека від центру Південна Корея стоїть на порозі переходу в групу промислово розвинених країн. Інтернаціоналізація господарського життя проявляється у двох основних формах - глобалізації та економічної інтеграції. В даний час під глобалізацією увазі: 1) зростання рівня взаємозалежності економік різних країн; 2) якісне прискорення в масштабах все планети обмінів товарами, послугами, капіталами, інформацією; 3) лібералізація торгівлі та інших форм економічних взаємозв'язків; 4) зростання ролі науково-технічного прогресу і інте6рнаціоналізація його найважливіших досягнень; 5) зближення національних економічних систем; 6) об'єднання окремих країн у єдиний світовий господарський комплекс, що розвивається за уніфікованим соціально-економічним законам; 7) глобальний переділ власності, що відбувається по всьому світу; 8) прирощення фінансової та виробничої мощі великих корпорацій за рахунок активів, що перебувають за кордоном. Глобалізація докорінно змінює структуру основних напрямів видатків сучасних корпорацій. Поряд з дослідженнями в області передових технологій і засобів управління величезні кошти в наші дні витрачаються на: організацію всесвітньої мережі вивчення ринків (маркетингові дослідження); діяльність з реклами продукції у світових масштабах; створення всесвітньої системи збуту виробленої продукції. Основними рушійними силами в епоху глобалізації виступають транснаціональні банки і транснаціональні корпорації. Транснаціональними корпораціями прийнято називати компанії, що мають філії у двох і більше зарубіжних країнах. В даний час на частку ТНК припадає не менше третини всього виробленого в світі ВВП. Крім того, під їх контролем майже повністю знаходиться міжнародна торгівля сировиною - як промисловим, так і продовольчим: до 90% світової торгівлею пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною рудою, 85% - міддю і бокситами, 80% - чаєм і оловом, 75%-бананами, нафтою. Кількість ТНК в сучасному світі постійно зростає: нині їх налічується близько 50 тисяч. При цьому штаб-квартири більше 90 відсотків з них знаходяться у розвинених західних країнах, що дозволяє цим країнам у ще більших масштабах акумулювати у себе економічну і фінансово-інформаційну міць світового господарства. В умовах глобалізації конкуренція між цими корпораціями різко загострюється. Під її впливом більш чітко проявляється тенденція до прискореного злиття раніше незалежних компаній і взаємним придбань. При цьому домінуючим способом зростання економічного потенціалу ТНК за кордоном все частіше стає не відкриття нових філій, а саме приєднання вже діючих економічних суб'єктів, найчастіше відторгнутих у опинилися більш слабкими конкурентів. Під економічною інтеграцією розуміється така форма інтернаціоналізації господарського життя двох або більше держав, принциповими відмінностями якої від всіх інших форм міждержавного економічного співробітництва є взаємопроникнення і взаимопереплетение національних процесів відтворення. Інтеграція передбачає проведення узгодженої економічної політики. У ході інтеграції формуються стійкі зв'язки структурного характеру, а з часом співпраця між країнами набуває не тільки торговельно-економічний, але і техніко-технологічний і фінансово-інвестиційний характер. У цей процес втягуються багато тисяч банків, фірм, виробничих компаній, науково-технічних центрів. Процес інтеграції у своєму розвитку проходить ряд етапів. Найпершим є зона вільної торгівлі. На цьому етапі країни-учасниці скасовують взаємні торговельні бар'єри, але при цьому зберігають повну свободу дій у своїх економічних зв'язках з третіми країнами. Наступною стадією інтеграційного співробітництва є митний союз. На цій стадії держави домовляються не тільки про усунення взаємних торгових бар'єрів, а й про заснування єдиної системи зовнішніх торговельних бар'єрів і загальних митних зборів по відношенню до всіх третіх країн. Прикладом успішної діяльності такого митного союзу може бути Європейське економічне співтовариство чи ЄЕС. На стадії митного союзу починають функціонувати наднаціональні органи. Таким чином, держави добровільно делегують деяку частину своїх суверенних повноважень спеціально створеним міждержавним структурам. Рішення цих органів є обов'язковими для виконання країнами-учасницями інтеграційного об'єднання. На цій же стадії виникає і загальний бюджет інтеграційного об'єднання, що формується на основі регулярних відрахувань країн-учасниць і використовуваний для загальних потреб. Наступною стадією інтеграційної взаємодії є загальний ринок. Держави, які беруть участь у Загальних ринку, домовляються про вільне переміщення через національні кордони вже не тільки товарів, але і всіх інших факторів виробництва (послуг, капіталів і робочої сили). Однак повноцінне інтеграційне співробітництво не зводиться до одним тільки ринкових методів і важелів, необхідне державне і міждержавне регулювання всієї регіональної спільності, причому не тільки ринковими методами. Досягнення цієї мети забезпечується поступовим становленням все більш узгодженої внутрішньо-і зовнішньоекономічної політики партнерів. Вищою стадією інтеграційного співробітництва є повний економічний союз. Держави, в нього вступають, домовляються про взаємне скасування мит, організації взаємних платежів, про проведення спільної торговельної політики, про загальну економічну політику по відношенню до третіх країн, про уніфікацію всієї державної економічної політики. Крім того поступово формується єдиний соціальний простір, що передбачає зближення соціальної політики та національних законодавств у частині визначення «базисних» для всього об'єднання соціально-економічних гарантій, зближення рівнів соціального розвитку. На сьогоднішній день можна назвати ряд найбільш великих міждержавних інтеграційних об'єднань: Європейський Союз, Північноамериканська зона вільної торгівлі, організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, Асоціація країн Південно-Східної Азії, Південно-Азіатська зона вільної торгівлі, Конфедерація з координації розвитку країн Південної Африки. |
||
| Наступна » | ||
|
|
||
Інформація, релевантна "Інтернаціоналізація господарського життя та формування світового господарства" |
||
|
||