| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
16.4. Договірне регулювання заробітної плати |
||
|
Світовий і наш власний досвід переконливо свідчить, що численні проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі і ефективного регулювання заробітної плати, можна вирішувати більш швидше і краще, якщо провідні сили суспільства будуть орієнтуватися не на конфронтацію , а на об'єднання зусиль, на творчу співпрацю. Стрижнем функціонування і каталізатором розвитку системи соціального партнерства є творче застосування принципів тристоронньої співпраці роботодавців, найманих працівників та органів державної влади. Взаємодія цих сторін і органів, які репрезентують свої інтереси, створює свого роду «трикутник» - інститут соціального партнерства, який може регулювати різноманітні аспекти суспільного життя. Становлення і розвиток системи соціального партнерства стало можливими завдяки визнанню загальнолюдських принципів демократії: свободи, плюралізму, співпраці у прийнятті важких, але необхідних спільних рішень. Соціальне партнерство слід розглядати як систему правових і організаційних норм, принципів, структур, процедур (заходів), які спрямовані на забезпечення взаємодії між основними соціальними силами на національному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях. Його метою є досягнення соціального миру в суспільстві, сприяння взаєморозумінню між соціальними партнерами, запобігання конфліктів і рішення розбіжностей для створення необхідних умов поступального економічного розвитку, підвищення життєвого рівня трудящих. Відповідно Закону України «Про оплату праці» (ст. 5) організація заробітної плати може здійснюватися на підставі законодавчих та інших нормативних актів, генеральної угоди на державному рівні, галузевих, регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів. Суб'єктами організації заробітної плати є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об'єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки, об'єднання професійних спілок або їх представницькі органи; окремі працівники. Загальні правові засади щодо змісту угод і колективних договорів містяться в Законі України «Про колективні договори і угоди» (статті 7 і 8). Так, у ст. 8 цього законодавчого акта зазначається, що угодою на державному рівні щодо оплати праці регулюються такі норми, як умови зростання фондів оплати праці, міжгалузеві співвідношення у сфері праці, мінімальні соціальні гарантії в сфері оплати праці, розмір прожиткового мінімуму. Змістом галузевої угоди як одного з основних нормативних актів у сфері організації заробітної плати відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» (ст. 8) мають бути такі галузеві норми: умови зростання фондів оплати праці; встановлення для підприємств галузі (підгалузі) мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації на основі єдиної тарифної сітки і мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі). Зміст галузевої угоди, як і інших угод, визначається сторонами в межах їх компетенції, а тому зазначені вище норми слід розглядати як мінімально необхідні для формування угоди на галузевому рівні. Значна самостійність підприємств в умовах ринкової економіки веде до розширення сфери договірних відносин на цьому рівні, підвищує статус колективного договору, його роль у регулюванні соціально-трудових відносин в цілому і розподільних відносин, зокрема. Вкажемо, що відповідно до чинного законодавства колективний договір є єдиним нормативним актом на рівні підприємства, в якому закріплюються всі умови і розміри оплати праці. У цьому можна переконатися, звернувшись до ст. 15 Закону України «Про оплату праці» та до ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди». Відповідно до чинного законодавства у разі, якщо колективний договір на підприємстві з об'єктивної причини не укладено (новостворене підприємство або підприємство-новобудова, яке не введено в дію), власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити умови оплати праці з профспілковим органом, який репрезентує інтереси більшості працівників, а за браком такого - з іншим уповноваженим на представництво органом. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. Відповідно ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» у колективному договорі мають встановлюватися взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: ? змін організації виробництва і праці; ? забезпечення продуктивної зайнятості; ? нормування і оплати праці, встановлення форм, систем, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); ? встановлення гарантій, компенсацій, пільг; ? участі трудового колективу у формуванні, розподілі та використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом); ? режиму праці, тривалості робочого часу і відпочинку; ? умов і охорони праці; ? забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; ? гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих. Вкажемо, що ця стаття Закону України «Про колективні договори і угоди» визначає лише основні напрямки договірного регулювання відносин між соціальними партнерами на виробничому рівні, але не обмежує їх. При необхідності сторони на власний розсуд можуть розширити коло питань, які виносяться на переговори. Під час визначення змісту колективного договору необхідно пам'ятати, що відповідно до ст. 9-1 «Кодексу законів про працю» та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» у колективному договорі можуть встановлюватися додаткові або вищі, якщо порівняти з чинним законодавством, генеральною, галузевою, регіональною угодами, соціальні гарантії, пільги, компенсації за рахунок кошти підприємства. Щодо форми колективного договору і його структури чинні законодавчі акти не встановлюють єдиних вимог до них. Сторони самостійно визначають структуру колективного договору, його розділи, додатки. Проте слід пам'ятати, що колективний договір укладається на основі зобов'язань сторін, які відповідають за невиконання або порушення зобов'язань колективного договору. Отже, положення колективного договору слід формулювати у формі зобов'язань, узятих кожною стороною, з визначенням посадових осіб, відповідальних за їх реалізацію та терміни виконання. Зауважимо, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які поширюється це законодавство, і сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників, є недійсними, отже, включати їх в договори та угоди забороняється. Відповідно ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» галузеві та регіональні угоди реєструє Міністерство праці України, а колективні договори реєструються місцевими органами державної виконавчої влади. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 16.4. Договірне регулювання заробітної плати " |
||
|
||