ГоловнаЕкономікаЗагальні роботи → 
« Попередня Наступна »
І.І.Агапов. Історія економічної думки, 1998 - перейти до змісту підручника

2. Економічна думка середньовіччя

Як уже згадувалося, економічна думка середньовіччя значною мірою опиралася на праці Аристотеля, зокрема на положення, які отримали назву "догми Аристотеля". Це вплив видно й в економічних поглядах найбільшого мислителя середніх століть Ф. Аквінського (1225-1274). Нагадаю, що Аристотель схвально ставився до того виду господарювання, який зводився до придбання благ для будинку й держави. Ця природна (на думку Аристотеля) господарська діяльність, що отримала, з часів Ксенофонта, назва "економіка", включала й обмін в межах, потрібних для задоволення розумних особистих потреб. У той же час діяльність, спрямовану на збагачення, тобто діяльність торгово-лихварського капіталу, Аристотель характеризував як протиприродну, назвавши її "хрематистикой". Слідом за Аристотелем, Ф Аквінський розвиває думку про природність натурального господарства й у зв'язку з цим робить розподіл багатства на природне (продукти натурального господарства) і штучне (золото і срібло). Останнє, по думці Ф. Аквінського, не робить людину щасливою і придбання такого багатства не може бути метою, тому що остання повинна складатися в "моральному удосконаленні". Це переконання випливає з ідеології християнства, де економічні інтереси повинні бути підлеглі справжній справі життя - порятунку душі. У середньовічній теорії немає місця такої економічної діяльності, яка не пов'язана з моральною метою. І тому на кожному кроці існують обмеження, заборони, попередження не дозволяти економічним інтересам втручатися в серйозні справи. Відповідно до догм Аристотеля і традиціями католицької церкви, Ф.Аквинского засуджував лихварство, називаючи його "ганебним ремеслом". Він писав, що, даючи гроші в ріст, кредитори, прагнучи представити угоду чесної, вимагають відсоток як плату за час, що надається їм позичальникові. Однак час - це загальне благо, дане Богом усім рівною мірою. Таким чином, лихвар обманює не тільки ближнього, але й Бога, за дар якого він вимагає винагороди. Серед середньовічних філософів загальним було переконання, що лихварі неварті чесного імені й зайві для суспільства, тому що не доставляють йому необхідних для життя предметів. Однак відносно торгівлі середньовічні схоласти, у тому числі і Ф Аквінський, вважали, що вона являє собою заняття законне, оскільки розбіжність у природні багатства різних країн свідчить про те, що вона передбачена Провидінням. Торгова прибуток сама по собі не вносить нічого порочного в економічне життя і може бути використана для чесної мети. До того ж прибуток може бути платою за працю, якщо відбувся продаж речі, "зміненої до кращого". Але в той же час торгівля - це небезпечна справа (у плані спокуси) і людина повинна бути впевнений в тому, що займається нею заради загальної користі і що прибуток, що він витягає, не перевищує справедливої ??оплати його праці.
Цікавий у Ф Аквінського й погляд на приватну власність і проблему справедливості. Як відомо, в ранньому християнстві ідея рівності втілилася в ідеї відмови від приватної власності, усуспільнення майна й у твердженні загального обов'язку трудитися. Відповідно до давніх традицій християнства праця у Ф Аквінського одержав позитивну оцінку як необхідний для життя, рятування від ледарства, зміцнення моральності. Водночас, слідом за Аристотелем, Ф. Аквінський відкидає ідею про рівнозначність всіх видів праці, розглядаючи фізичну працю як рабське заняття. Значні труднощі виникають із проблемою виправдання приватної власності. Відходячи від ідей раннього християнства, мислителі середньовіччя затверджують, що приватна власність необхідна, принаймні, у цьому недосконалому світі.
Коли добро належить окремим людям - люди більше працюють і менше сперечаються. Тому необхідно терпіти існування приватної власності як поступку людської слабкості, але в теж час сама по собі вона аж ніяк не бажана. Панувала думка, принаймні в області нормативної етики, що майно, навіть у найкращому випадку, являє собою деякий тягар. При цьому воно має бути видобуто законним шляхом, належати як можна більшому числу людей і давати засобу для допомоги бідним. Користуватися ним потрібно по можливості спільно. Його власники повинні бути готові ділитися з тими, хто в нужді, навіть якщо потреба їх не досягає вбогості. Філософським обгрунтуванням цих положень є: ідея справедливого Бога й ідея обмеженості кількості матеріальних благ. Остання своїми коріннями йде в язичество, до пануючим у період розпаду родового життя поданням, що надмірно щасливий з або мисливець - чаклун і злодій. Якщо хтось отримав кращий урожай, виходить, він украв його в сусіда й цей урожай - "парфумів урожай". Тут ми бачимо ідею замкнутого всесвіту з постійної, що не змінюється сумою благ. Звідси й бажання нарівно розділити, внаслідок чого у всіх буде все необхідне й ні в кого не буде надлишку. Слід зазначити, що це не тільки область нормативної етики: добродійність у середні століття була величезна, але наскільки марнотратна, настільки й безрезультатна.
Неприйняття надмірного багатства зв'язує середньовічних схоластів не тільки з Аристотелем, але і з Платоном. У останнього метою ідеальної держави є "вигнання неблагородної пристрасті до наживи", оскільки саме надлишок породжує такі огидні якості, як лінь і жадібність. І саме від давньогрецьких мислителів у середньовічну схоластику ввійшло переконання, що стати дуже багатим, залишаючись доброчесним - неможливо. На думку Платона, всякий додатковий продукт слід розглядати як підрив громадського порядку, як крадіжку. При цьому в першу чергу зменшується не сума суспільного добробуту, а сума суспільної чесноти. Фраза здасться дивної, якщо не взяти до уваги, що мислителів Стародавньої Греції хвилювали в першу чергу питання етики, а не економічної ефективності. Як стверджував К.Маркс, у "древніх" ви не знайдете міркувань про тім яка форма власності найбільш ефективна. Їх цікавить питання, яка форма власності дає суспільству найкращих громадян.
Однак, незважаючи на негативне ставлення в цілому до приватної власності, торгівлі, і тим більше до відсотка, вони в реальному економічному житті існували й не рахуватися з цим було неможливо. І виникає питання - а які в цих умовах критерії справедливості, у тому числі справедливого обміну і справедливої ??ціни?
Ще Аристотель, на противагу тим, хто вимагав установлення майнової рівності громади вільних, висував тезу, що розподіл благ повинне будуватися на принципах справедливості, тобто "по достоїнству". Це означало, в свою чергу, справедливість існування майнової нерівності. Ідею Аристотеля сприйняв і розвинув Ф.Аквинский. В його уяві суспільство мислилося як ієрархічне і станове, де піднятися вище свого стану грішно, бо розподіл на стани встановлено Богом. У свою чергу, приналежність до стану визначає рівень багатства, до якого має прагнути людина. Іншими словами, людині дозволено прагнути до такого багатства, яке необхідно для життя на рівні, відповідному його соціальним станом. Але прагнення до більшого - це вже не заповзятливість, а жадібність, яка є смертний гріх.
Ці положення лягли в основу міркувань Ф.
Аквінського про справедливу ціну. У період середньовіччя дискусія про справедливу ціну включала дві точки зору:
перший - справедлива та ціна, що забезпечує еквівалентність обміну друга - справедлива та ціна, що забезпечує людям личить їх стану добробут. Ф.Аквинский у своїй теорії справедливої ??ціни увібрав обоє цих положень, розрізняючи два види справедливості в обміні. Один вид справедливості гарантує ціну "згідно речі", тобто згідно витрат праці і витрат (тут еквівалентність трактується в термінах витрат). Другий вид справедливості забезпечував більше благ тому, хто "більше значить для суспільного життя". Тут еквівалентність трактується як присвоєння в обміні тієї частки благ, що відповідає достоїнству що обмінюється. Це означало, що процес ціноутворення ставився в залежність від соціального статусу учасників обміну. Захист привілеїв правлячих класів виявляється в працях Ф.Аквинского й у виправданні правомірності одержання земельної ренти, що він розглядає як продукт, створений силами природи і тому присваив землевласником. Саме отримання ренти, на думку Ф. Аквінського, дає можливість обраним займатися духовною працею "в ім'я порятунку інших".
У висновку представляється цікавим простежити еволюцію поглядів на відсоток середньовічних мислителів - від повного неприйняття до часткового виправдання. Відомо з історії лихварства, що спочатку грошові або матеріальні позички бралися для непродуктивного використання, часто від "безвихідності". Ця практика панувала аж до пізнього середньовіччя. Наприклад, городянин позичав гроші, щоб не померти з голоду; лицар, щоб відправитися в хрестовий похід; громада, щоб побудувати храм. І вважалося несправедливим, якщо хтось робив прибуток на нещасті або благочесті інших. У той час канонічним правом визнавалися два доводи на користь стягнення відсотка: відшкодування витрат на організацію та утримання кредитних установ і відшкодування збитку внаслідок неможливості розпоряджатися відданими в позику грішми. Але цей збиток ще треба було довести. Коли ж до шістнадцятого століття продуктивне й прибуткове вкладення капіталу стало широко поширеним явищем, тоді лихварю або банкірові досить було довести торговельне або промислове його призначення, щоб мати підстави вимагати винагороди за зайнятий капітал. Підставою служила втрата кредитором можливості покористуватися з тих операцій, які могли представитися йому за час відсутності грошей. Позбавлення ймовірного прибутку вимагало винагороди, так як порушувався основний для канонічного права принцип - еквівалентності обміну. Справді, боржник, завдяки чужому капіталу збагачувався, а кредитор, внаслідок його відсутності, терпів збиток. В силу відбулися змін в економічному житті, у канонічному праві в шістнадцятому столітті закріпилося виправдане стягнення відсотка. Заборонялося лише стягнення "лишку" або надприбутку лихваря, для чого встановлювався офіційний максимум позичкового відсотка. Проте, в цілому ставлення до лихварства як і раніше залишалося негативним, що не дивно, враховуючи вихідні постулати християнства.
Етична спрямованість економічної думки пронизує праці всіх мислителів середньовіччя, а остаточний розрив економічних і етичних проблем пов'язаний з появою перших економічних шкіл.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна " 2. Економічна думка середньовіччя "
  1. 1. Тотальна війна
    економічного націоналізму майже кожен громадянин вельми жваво цікавиться територіальними проблемами. Розширення території, підвладній суверенітету його держави, означає підвищення його матеріального добробуту або принаймні полегшення обмежень, які іноземна держава накладає на його благополуччя. Причина трансформації обмеженою війни між королівськими арміями
  2. 1. Економічна думка стародавньої Греції та стародавнього Риму
    економічних вчень "з розгляду поглядів мислителів Стародавньої Греції? Невже до них людство не мало ніякого подання про економіку? Очевидно, це не так, якщо врахувати, що економіка так само стара, як і людське суспільство. Але оскільки економічна думка спочатку не відділяється від інших форм мислення про суспільство, точно визначити її перші прояви неможливо. При
  3. 1. Меркантилізм - теорія і практика
    економічні дослідження носили фрагментарний характер, в основному стосувалися аналізу господарської практичної діяльності, зрідка освітлюючись геніальними здогадками щодо глибинних законів перебігу економічних процесів. Економічні дослідження не носили самостійного характеру, а виступали як складова частина робіт, присвячених дослідженню загальних проблем функціонування
  4. 1. Класична економічна теорія - витоки. Економічні погляди У. Петті
    економічна теорія був пануючим напрямком економічної думки протягом майже трьох століть (з початку шістнадцятого до першої половини вісімнадцятого століття). Але не єдиним. Одночасно з ним виникають передумови іншого потужного економічного вчення, згодом отримав назву класичної політичної економії. Родоначальником даного напрямку вважають У. Петті. У. Петті
  5. Лекція 10-я Нова історична школа
    економічній, так і в політичному житті країни. Ідеологічним відображенням цих особливостей прусського шляху розвитку капіталізму в політичній економії і був 133 метод, який проповідували прихильники історичної школи. Потрібно розрізняти справжній науковий історичний метод, який застосовували класики марксизму, і вульгарний, кото-рий характерний для так званої
  6. Лекція 11 я Економічні погляди В. Зомбарта
    економічного життя немає вартості, є толь-ко ціна виробництва. Читачеві нав'язувався висновок, що вар-тість є чисто теоретична категорія, яка існує тільки у свідомості, а не в реальній дійсності. Зомбарт прямо вказував, що вартість є фікція, необхідна для дозволу цілого ряду проблем політичної економії. Він підкреслює, що хоча вартість це фікція, але
  7. 1.1. Предмет історії економіки та його еволюція
    економічна наука оформилася як самостійна гілка системи економічних наук в XIX в. Спочатку відбулося станов-ня історії економічної думки, потім в другій половині XIX в. утвердилася історія народного господарства (історія господарського побуту, економічна історія, історія еконо-мічного побуту). Засновниками нової науки стали представники не-німецьких історичної школи (В. Рошер, В.
  8.  Розділ I ВІД ВИТОКІВ ДО ПЕРШИХ НАУКОВИХ ШКІЛ
      економічної думки - від її зародження в глибокої давнини до формування перших наукових шкіл політичної економії BXVIII-XIXBB. Спочатку і протягом багатьох століть економічна думка була частиною морально-філософських уявлень традиційного суспільства: вона складалася під впливом релігійних пророків, древніх філософів, а пізніше - середньовічних богословів, які намагалися поєднати
  9.  3. Економіка в релігійному світосприйнятті
      економічні ідеї Аристотеля стверджували цінності традиційного суспільства. Не дивно, що вони знайшли живий відгук у ідеологів цих товариств, якими були християнські та мусульманські релігійні мислителі середньовіччя. Так ці ідеї увійшли в богословські трактати і канонічні тлумачення релігійних текстів, а з них - у проповіді і свідомість людей. В результаті неприязне ставлення до багатства
  10.  Залежність рівня цін від кількості грошей в обігу
      економічними проблемами. Тим часом Коперник, ймовірно, був першим з авторів XVI в., Хто раніше Грешема «перевідкрив» відповідний закон. Ще більший інтерес для історії економічної думки являє відноситься до 20-м рокам XVI в. його спостереження про те, що «гроші знецінюються зазвичай тоді, коли їх стає занадто багато». Цей погляд суперечив загальноприйнятим, що пов'язувало