| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
7.3. Регулювання міжнародної трудової міграції |
||
|
Враховуючи, що міжнародна трудова міграція має не тільки позитивні, але і негативні наслідки як для приймаючої, так і для що віддає країни, держава не може не втручатися в сферу міжнародної міграції робочої сили, що викликає необхід-ність регулювання міграційних процесів. Для цього кожна країна проводить свою націо-нальна міграційну політику, яка регулює процес міжнародної трудової міграції-ції. Державна міграційна політика - це сукупність заходів з регулювання міграційних потоків населення. Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його зміст полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всім іншим. Як правило, будь-яка країна приймає працівників наступних категорій: - працівників, готових за невелику плату виконувати важку, шкідливу, брудну рабо-ту (будівельні, підсобні, сезонні робітники); - робітників рідкісних професій (огранщики алмазів, реставратори картин); - фахівців зі світовим ім'ям (великих вчених, видатних музикантів, арти-стів, спортсменів, лікарів, письменників); - великих бізнесменів, що переносять свою підприємницьку діяльність у при-нітрохи країну, інвестують капітал і створюють нові робочі місця. Для працівників звичайних професій приймаюча країна встановлює серйозні ог-раничения, використовуючи різні інструменти міграційної політики. Основними інструментами міграційної політики є. - Якісні вимоги до іноземної робочої сили. Законодавства всіх прини-мающих країн встановлюють жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу роботи по спе-ціальностей. Отримана освіта має підтверджуватися дипломом, а стаж роботи за фахом повинен бути не менше 3-5 років; - віковий ценз. В основному країни-імпортери приймають іноземних робітників 20-40 років. Обмежується приплив іммігрантів похилого віку, жінок з малолітніми дітьми, так як ці категорії громадян збільшують витрати на соціальну сферу в приймаючій країнах-не; - обмеження особистого характеру (вимоги до стану здоров'я, відсутність судимо-сти). Законодавство приймаючих країн висуває жорсткі вимоги до стану здоро-в'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, зара-женние вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані пройти спеціальне медичне обстеження і надати довідку про стан свого здоров'я, завірену консульською установою при приймаючої країни. Приймаюча країна відмовляє також іноземцям, судимою за кримінальні злочини; - тимчасові обмеження. Більшість приймаючих країн встановлюють максі-формальні терміни перебування іноземних робітників на їх територіях. Після закінчення цього терміну іноземні робітники повинні залишити країну або одержати дозвіл на продовження свого перебування в країні. - кількісне квотування, визначальне частку іммігрантів у національної еко-номіці і окремих галузях. Щорічно приймаюча країна визначає максимальну кількістю-ство іммігрантів, яке розраховується на основі показника імміграційної квоти. Це де-лается для того, щоб приплив іммігрантів не викликав зростання безробіття в приймаючій країнах-не; - фінансові обмеження. Країни-імпортери в першу чергу приймають іммігрантів, готових інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму і створити певну кількість робочих місць. За законодавством деяких країн іммігранти для працевлаштування на місцеве підприємство зобов'язані виплатити до державного бюджету певну суму грошей; - національно-географічні пріоритети. Практично кожна приймаюча країна законодавчо встановлює географічну і національну структуру імміграції. Напри-заходів, в США імміграційний закон заохочує в'їзд висококваліфікованих фахівців з країн Західної Європи; - система санкцій, що діють щодо нелегальних мігрантів, роботодавців, що незаконно використовують іноземну робочу силу (депортація, тобто возращение на батьківщину, позбавлення волі, штрафи); - програми по стимулюванню рееміграції, тобто з поверненню іноземних робо-чих на батьківщину (програми матеріальної компенсації, професійної підготовки, економі-чеський допомоги регіонам масової еміграції). Наприклад, в західноєвропейських країнах (Герма-ванні, Франції, Нідерландах) приймалися програми, що передбачають виплати материаль-ної компенсації при добровільному від'їзді іммігрантів на батьківщину. Причому отримання матері-альної компенсації позбавляло іммігранта права повторно в'їхати в приймаючу країну. Виплати допомоги здійснювалися за рахунок коштів, накопичених у фонді соціального страхування або пенсійному фонді в результаті відрахувань підприємством, найнявши іммігранта на роботу. У деяких країнах (Франції, Німеччини, Швейцарії) реалізуються програми з професійної підготовки іноземних робітників. Суть цих програм полягає в тому, що, по-лучив освіту в розвинутій країні, іммігранти по поверненні на батьківщину можуть розраховувати на більш високооплачувану роботу. Проте інтерес самих іммігрантів до таких програм досить низький, оскільки придбання спеціальності ще не гарантує отримання роботи за цією спеціальністю на батьківщині. Тому більшість іммігрантів воліють зберегти свої низькооплачувані робочі місця в розвинених країнах, ніж намагатися знайти кращу роботу на батьківщині. Деякі розвинені країни надають фінансову допомогу країнам - експортерам ра-бочей сили з метою створення в них нових робочих місць для реемігрантів. Найбільший розвиток така форма стимулювання рееміграції отримала у двосторонніх відносинах Німеччини і Туреччини. Вихід Росії на зовнішні ринки праці також передбачає формування міграційних-ної політики, регулюючої процеси міжнародної трудової міграції. У Росії вже склалася правова база регулювання міграційних процесів, заснована на Конституції Російської Федерації та інших нормативних правових актах, що визначають порядок виїзду і в'їзду в країну, працевлаштування російських громадян за кордоном, заходів з міграційного контролю і т. д. Найбільш важливими аспектами російської міграційної політики є: - реалізація громадянами України прав на свободу переміщення; - гарантія захисту і підтримки трудящих-мігрантів за кордоном; - забезпечення безперешкодного повернення на батьківщину і допомогу в адаптації мі-грантів. Росія у міжнародній трудовій міграції виступає одночасно і країною - їм-портером, і країною - експортером робочої сили. У зв'язку з цим при розробці російської мі-Граціоні політики слід вирішувати різноспрямовані завдання. Росія як країна - імпортер робочої сили проводить міграційну політику, спрямовану на забезпечення захисту національної економіки від надлишкового припливу трудящих-мігрантів з інших країн, розробку заходів з регулювання кількісних і якісних параметрів потоку імміграції; забезпечення раціонального використання прибувають тру-дящихся-мігрантів в економічних і політичних інтересах Росії. Росія як країна - експортер робочої сили реалізує міграційну політику, спрямовану на поліпшення ситуації на ринку праці за рахунок скорочення безробіття; залучення валютних надходжень в країну за рахунок грошових переказів трудящих-мігрантів з-за кордону; захист прав і забезпечення підтримки російських громадян, що працюють за кордоном. Для регулювання міграційних процесів на міжнародному рівні створено не-скільки організацій: - Міжнародна організація праці (МОП) встановлює міжнародні стандарти в таких областях, як заробітна плата, тривалість робочого дня, умови праці, соціаль-ве страхування та забезпечення, оплачувана відпустка, охорона праці; - Міжнародна організація з міграції (MOM) займається питаннями організації межстрановой міграції, регулює кількісну та якісну сторони міграції, рас -сматрівает проблеми біженців; - Комісія ООН з народонаселення в своєму розпорядженні певний фондом, частина якого використовується на субсидування національних програм в галузі міграції населення; - Форум мігрантів, створений при Комісії ЄС, здійснює контроль за облаштуй-ством життя іммігрантів у приймаючих країнах. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 7.3. Регулювання міжнародної трудової міграції " |
||
|
||